Розділ «Рівно північ»

«Молодець, — сонно подумав Сем. — Роби свою справу — врешті-решт, чи не за це я тобі плачу?»

Тоді він пірнув у пітьму і не бачив нічого, крім неї, аж до десятої ранку суботи.

Сем повернувся у світ живих із млістю в шлунку й легким болем у голові, але могло бути й гірше. Йому було шкода килимка, проте він був радий, що позбувся частини пійла до того, як воно встигло роздути його голову ще більше. Він десять хвилин стояв у душі, лише символічно виконуючи необхідні процедури, а тоді обтерся і пішов униз із рушником на голові. На автовідповідачеві блимав червоний вогник. Коли Сем натиснув кнопку «ПРОСЛУХАТИ ПОВІДОМЛЕННЯ», плівка перемоталася назад лише трохи; вочевидь, дзвінок, що він його чув перед сном, був останнім.

Бі-і-іп!

— Привіт, Семе. — Сем саме знімав рушника, але застиг і насупився. Голос був жіночий, і він його знав. Чий він? — Я чула, що твоя промова мала неабиякий успіх. Я так рада за тебе.

То була Лорц, жінка з бібліотеки.

«Звідки в неї мій номер?» Але, звісно, на те й телефонна книга… а ще він сам написав його на бібліотечній картці, було таке? Було. Без жодної причини, яку він міг би назвати, його спиною пробіг угору короткий дрож.

— Не забудь повернути книжки до шостого квітня, — продовжувала вона, а тоді додала пустотливо: — Пам’ятай про бібліотечного полісмена.

Слухавка клацнула, і зв’язок урвався. На автовідповідачеві Сема загорівся вогник «УСІ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРОСЛУХАНІ».

— Ох і паскудної ж ви вдачі, стерво, чи не так, пані? — сказав Сем порожньому будинку, а тоді подався на кухню підсмажити собі тостів.

Коли Наомі прийшла до нього в п’ятницю о десятій, через тиждень після тріумфального ораторського дебюту, Сем простягнув їй вузького білого конверта, на якому написав її ім’я.

— Що це? — підозріливо спитала Наомі, знімаючи накидку. Надворі лив понурий ранньовесняний дощ.

— Розкрий і побачиш.

Вона так і зробила. Там була вітальна картка з подякою. Посередині картки розмістився портрет Ендрю Джексона.

— Двадцять доларів! — Вона подивилася на нього як ніколи недовірливо. — За що це?

— За те, що врятувала мою шкуру, коли послала до бібліотеки, — сказав Сем. — Промова вийшла дуже хорошою. Гадаю, що не збрешу, коли скажу, що я виступив, як справжня зірка. Я б поклав до конверта п’ятдесят, якби не думав, що ти їх можеш не взяти.

Тепер вона зрозуміла. Було видно, що їй приємно, але вона все одно спробувала повернути гроші.

— Я рада, що тобі вдалося, Семе, але я не можу…

— Можеш-можеш, — сказав він, — і не тільки можеш, але й візьмеш. Ти ж прийняла б від мене свій відсоток, якби працювала моїм агентом, чи не так?

— Але ж я не працюю. Я ніколи не вміла нічого продавати. Навіть коли я була в скаутах, мама була єдиною, хто купував у мене печиво.