Розділ «Рівно північ»

— Поки ще ні, — мовив Браян і знову подивився на Алберта. — Я можу націлити нас на центр проріхи, Алберте, і, поки ми до неї наближатимемося, почати знижувати тиск; я зможу досить точно контролювати тиск у салоні і цілком певен, що зможу відключити нас перед прольотом крізь неї. Але залишається питання, яке висловила Лорел: хто пілотуватиме літак далі, якщо ми всі будемо непритомними?

Алберт розтулив було рота; закрив його і похитав головою.

Тоді заговорив Боб Дженкінс. Голосом беземоційним, безбарвним, голосом судді, що оголошує вирок.

— Я думаю, ви можете доставити нас на місце, Браяне. Але для того, щоб ви це зробили, мусить загинути хтось інший.

— Поясніть, — різко кинув Нік.

Боб пояснив. Це не забрало багато часу. Коли він закінчив, до маленького гурту в дверях кабіни вже приєднався й Руді Ворік.

— Браяне, так можливо зробити? — запитав Нік.

— Так, — відсторонено сказав Браян. — Нема причини, чому ні.

Він знову подивився на хронометр. Уже одинадцять хвилин. Одинадцять хвилин, щоб пролетіти на інший бік проріхи. Майже весь цей час займе виведення літака на неї, програмування автопілота і подолання сорокамильної відстані до проріхи.

— Але хто це зробить? Кожний з вас тягнутиме сірника, чи як?

— У цьому нема потреби, — промовив Нік. Тоном легким, майже безжурним. — Я це зроблю.

— Ні! — скрикнула Лорел. Очі в неї були широко розчахнуті й дуже темні. — Чому ви? Чому це мусите бути ви?

— Замовкніть! — зашипіла на неї Бетані. — Якщо він так хоче, то й нехай!

Алберт безпорадно подивився на Бетані, на Лорел, а потім знову на Ніка. Якийсь голос — не вельми сильний голос — шепотів, що зараз він мусить зголоситися, що це справа для того крутого хлопця, який вижив в Аламо, для такого, як Аризонський Юдей. Але більша частка його єства просто усвідомлювала, що він дуже любить життя… і не хотіла, щоб воно так рано обірвалося. Тому він розтулив рота, та так і закрив його, не сказавши нічого.

— Чому ви? — знову повторила Лорел надривно. — Чому б нам не потягнути сірники? — Чому не Боб? Чи Руді? Чому не я?

Нік взяв її за руку.

— Ходімо зі мною на хвильку, — сказав він.

— Ніку, в нас не так багато часу, — зупинив Браян. Він намагався говорити рівним тоном, але сам почув, як відчай — можливо, навіть паніка — просочує його голос.

— Я знаю. Починайте робити те, що мусите робити.

Нік потягнув Лорел за двері.