Розділ «Рівно північ»

Нік знову кинув погляд у бік кабіни, очі в нього були примруженими і блищали.

— Вже йду! — гукнув він.

Коли він знову подивився на неї, Лорел подумала, що ще ніколи в житті вона не була в фокусі такої роз’ярено сконцентрованої емоційності.

— Мій батько живе в селищі Флутінг на південь від Лондона, — сказав він. — Спитаєш про нього в будь-якій крамничці на Центральній вулиці. Містер Гопвел. Старші люди досі звуть його головою. Поїдь до нього і розкажи йому, що я прийняв рішення з тим покінчити. Ти мусиш бути настійливою; він має звичку відвернутися і голосно лаятися, коли чує моє ім’я. Оте всяке «нема в мене ніякого сина». Ти можеш бути настійливою?

— Так.

Він кивнув і безрадісно усміхнувся.

— Добре. Повтори, що я тобі сказав, і скажи йому, що ти мені повірила. Передай йому, що я з усіх сил намагався спокутати за той день позаду церкви у Белфасті.

— У Белфасті.

— Правильно. А якщо не зумієш вмовити його вислухати тебе ніяким іншим чином, скажи йому, що він мусить послухати. Через стокротки. Через стокротки, які я того разу приніс. Ти це зумієш запам’ятати?

— Тому що якось ти приніс йому квіти, стокротки.

Здалося, Нік мало не засміявся — але вона ніколи не бачила обличчя, сповненого таким смутком і гіркотою.

— Ні, не йому, але й так годиться. Це твоя пригода. Ти її виконаєш?

— Так… але…

— Добре. Лорел, я тобі вдячний.

Він поклав ліву руку їй на зашийок, притягнув її обличчя і поцілував. Губи в нього були холодними, і вона відчула страх у його віддиху.

За мить він уже пішов.

— Ми відчуємо, ну… типу, задуху? — запитала Бетані. — Ніби ми задихаємося?

— Ні, — сказав Браян.

Він якраз підвівся, щоб подивитися, чи йде Нік; тепер, коли Нік з’явився у дверях з приголомшеною Лорел за спиною, Браян сів знову.

— Ви відчуватимете певну млосність… трохи попливе в голові… а потім нічого. — Він поглянув на Ніка: — Поки ми всі не прокинемося.