Розділ «Рівно північ»

Вона якусь мить пручалася, потім пішла. Він зупинився в маленькому алькові камбузу й обернувся обличчям до неї. В цю мить, коли його обличчя опинилося менш як за чотири дюйми від її лиця, Лорел усвідомила гнітючу правду — він той чоловік, якого вона сподівалася знайти в Бостоні. Він весь цей час був з нею в літаку. У цьому відкритті не було зовсім нічого романтичного; це було жахливо.

— Я думаю, між нами могло б щось скластися, між тобою і мною, — сказав він. — Як ти гадаєш, правий я щодо цього? Якщо так, просто скажи — витанцьовувати нема часу. Абсолютно жодного.

— Так, — підтвердила вона. Голосом змертвілим, непевним. — Я думаю, ти правий.

— Але ми не знаємо. Ми не можемо знати. Все зводиться до часу, чи не так? До часу… сну… і незнання[179]. Але я мушу стати тим одним, Лорел. Я спробував зробити чесний звіт самому собі, і всі мої облікові книги почеркані червоним, я в глибоких боргах. Зараз мій шанс підвести баланс, і я маю намір ним скористатися.

— Я не розумію, що ти маєш на ува…

— Так… але розумію я. — Він заговорив швидко, майже ковтаючи слова. Він взяв її за передпліччя і ще ближче підтягнув до себе. — Ти вирушила в подорож до якоїсь пригоди, хіба не так, Лорел?

— Я не розумію, що ти…

Він коротко її струснув.

— Я тобі казав — зараз нема часу витанцьовувати! Ти ж справді летіла по пригоду?

— …так.

— Ніку! — гукнув Браян з кабіни.

Нік кинув погляд у той бік:

— Йду! — А потім знову подивився на Лорел: — Я хочу послати тебе в іншу подорож. Тобто, якщо ти з цього виберешся і якщо погодишся вирушити туди.

Лорел просто дивилася на нього, губи в неї тремтіли. Вона не мала ані найменшого уявлення, що сказати. У голові гуло безпорадним замішанням. Він стискав її руку дуже чіпко, але вона усвідомить це вже потім, коли побачить синці, які залишили його пальці; у той момент чіпкість його очей була набагато потужнішою.

— Слухай. Слухай уважно. — Він зробив паузу, а потім заговорив з незвичною, розміреною пристрасністю. — Я зібрався з тим покінчити. Я вже прийняв рішення.

— З чим покінчити? — запитала вона зніченим, тремтливим голоском.

Нік нетерпляче мотнув головою.

— Це не має значення. Має значення — віриш ти мені чи ні. Віриш?

— Так, — сказала вона. — Я не розумію, про що ти говориш, але вірю, що це щиро.

— Ніку! — нагадав Браян з кабіни. — Ми вже прямуємо на неї!