Розділ «Рік третій»

— Я помру?

— Ні, звісно ні, маленька. Ти тільки сильно забилася, і невдовзі одужаєш. І… Елізабет, мила, це твій тато.

— Тато у Франції. Я теж у Франції? — Елізабет нітрохи не здивувалася б, якби так і було. Хіба ж вона не в Завтра? Крім того, усі речі й досі ще гойдалися.

— Тато зовсім навіть тут, моя хороша, — у нього був такий чудовий голос. Можна було любити його за сам лише голос. Він нахилився й поцілував її. — Я приїхав по тебе. Більше ми не розлучимося.

У дверях знову постала жінка в білім чіпці. Елізабет відчула, що коли хоче сказати щось — мусить зробити це перш, ніж вона зайде в кімнату.

— Ми будемо жити разом?

— Завжди, — відповів тато.

— А бабуся й Жінка житимуть із нами?

— Ні, — запевнив тато.

Золоте призахідне сонце блякло; доглядальниця вже сердилася, та Елізабет було байдуже.

— Я знайшла Завтра, — мовила вона, коли доглядальниця кивнула татові й панні Ширлі, щоб вийшли.

— Я знайшов скарб, яким володів, сам не знаючи про це, — мовив тато, щойно за ним зачинилися двері. — Я ніколи не зможу віддячити вам як слід за той лист, панно Ширлі.

«Отак, — писала Енн увечері Гілбертові, — таємнича дорога привела маленьку Елізабет до щастя й нового життя».

14

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок (востаннє),

27 червня

«Коханий,

я підійшла до нового повороту на шляху. Багато листів я написала тобі за минулі три роки в цій старій башті. І сьогодні я пишу тобі востаннє — а потім довго-довго не матиму потреби в жодних листах. Усього за кілька тижнів ми будемо належати одне одному довіку. Ми будемо разом. Подумай, коханий, — бути разом, розмовляти, гуляти, снідати, мріяти, будувати плани разом, розділяти найчарівніші миті життя, перетворювати дім нашої мрії на рідний дім. НАШ дім! Хіба це не звучить „предивно й таємничо“,[56] Гілберте? Усе життя я зводила уявний дім, а тепер він стане реальністю. Що ж до того, з ким я хочу жити в домі своєї мрії… але про це трохи згодом.

Спершу три роки здавалися вічністю — і ось вони безслідно минули. Це були три дуже приємних роки, за винятком тих перших місяців, що зіпсували мені Прінгли. Потім життя текло, мов золота ріка щастя. Давню ворожнечу із Прінглами я нині згадую, немов поганий сон. Тепер вони люблять мене й геть забули ту свою неприязнь. Кора Прінгл, одна із прінглівських удів, подарувала мені вчора букет троянд, обмотаний стрічкою з написом: „Найкращій учительці в усьому світі“. Хто міг би чекати такого від Прінглів?