Розділ «Рік третій»

— А ви не хочете познайомитися з панною Ширлі? — запитала Елізабет, облизуючи ложку, щоб не пропала жодна крапля варення. Бабуся й Жінка померли б від жаху, уздрівши таке.

— Іншим разом, — відповів чоловік.

Елізабет зрозуміла, що він не має наміру вкрасти її, і відчула найдивніше, незбагненне розчарування.

— На все добре й дякую вам, — чемно мовила вона. — Тут, у Завтра, дуже гарно.

— У Завтра?

— Так, це Завтра, — пояснила Елізабет. — Я завжди хотіла потрапити в Завтра — і ось потрапила.

— О, розумію, — відповів чоловік. — На жаль, мушу зізнатися, Завтра мене мало цікавить. Я хотів би опинитися в Учора.

Маленькій Елізабет стало жаль його. Невже він нещасливий? Та як можна бути нещасливим, коли живеш у Завтра?

Доки панна Ширлі веслувала, Елізабет сумовито озиралася назад, на Летючу Хмару. Коли вони вийшли з густого прибережного ялинового гаю на битий шлях, дівчинка востаннє озирнулася на неї. Із-за повороту на шаленій швидкості вилетіла бричка — очевидно, візник зовсім не міг дати раду з кіньми.

Елізабет чула крик панни Ширлі…

13

Кімната дивно гойдалася. Меблі кивали й підстрибували. Ліжко… як вона опинилася в ліжку? Хтось у білім чіпці щойно вийшов за двері. Що це за двері? Яке незвичне відчуття в голові. Звідкись лунали голоси… стишені голоси. Їй не видно було, хто там розмовляє, та вона відчувала, що це панна Ширлі і той чоловік.

Про що вони говорять? Елізабет чула тільки окремі слова, що вряди-годи випорхували з потоку тихої розмови.

— Ви справді..? — панна Ширлі здавалася дуже схвильованою.

— Так… ваш лист… пересвідчитися… перш ніж їхати до пані Кемпбелл… Летюча Хмара — це літній будинок нашого управителя…

Якби ж лише кімната припинила гойдатися! Речі в Завтра так дивно поводилися. Якби можна було озирнутися й побачити їх… І Елізабет протяжно зітхнула.

Тоді вони підійшли до її ліжка — панна Ширлі й той чоловік. Панна Ширлі, висока й біла, схожа на лілею, стояла з таким виглядом, наче щойно пережила якесь жахіття, проте сяяла якимсь внутрішнім світлом, що зненацька влилося в кімнату разом із відблиском призахідного сонця. Чоловік усміхався їй. Елізабет відчула, що він дуже її любить, і що їх пов’язує якась таємниця — ніжна й дорогоцінна. Вона збагне її, щойно навчиться мови, якою говорять у Завтра.

— Тобі вже краще, мила? — запитала панна Ширлі.

— Я хвора?

— Тебе збила бричка на дорозі до гавані, — відповіла панна Ширлі. — Я… я була недостатньо метка. Я думала, що ти загинула. Я привезла тебе в човнику назад і твій… цей пан викликав по телефону лікаря й доглядальницю.