Розділ «Рік третій»

Вітальня, де повсюди стояли квіти, а у вікна вривалися невпинні морські вітри, була дуже затишна. Елізабет сподобалося й дзеркало над камінною полицею, у якім так гарно відображалася кімната й розчахнуте вікно з видом на гавань, протоку й пагорб.

Раптом у дверях постав якийсь чоловік. Елізабет стривожено глипнула на нього. Невже це був циган? За її уявленням, він був не схожий на цигана, але ж вона ніколи циганів не бачила. Отже, він міг виявитися циганом. Аж тут, у миттєвім осяянні інтуїції, вона відчула, що була б не проти, якби він її вкрав. Їй сподобалися зморшки в кутиках його очей, і його каштанові кучері, квадратне підборіддя й усмішка. Так, чоловік усміхався їй.

— Хто ти? — запитав він.

— Я… це я, — затнулася Елізабет, усе ще трохи спантеличена.

— О, звісно. Ти — це ти. Вийшла з моря, напевне. Зійшла з дюн. Немає імені, знаного смертним.

Елізабет відчула, що з неї жартують, але не образилася. Навпаки — їй було це приємно. Утім, відповіла вона дещо гордовито:

— Мене звуть Елізабет Грейсон.

Запала мовчанка… дуже дивна мовчанка. Якусь мить чоловік мовчки дивився на неї. Потім чемно запропонував їй сісти.

— Я чекаю на панну Ширлі, — пояснила дівчинка. — Вона пішла поговорити з пані Томпсон щодо вечері до зборів Спільноти милосердя. А коли вона повернеться, ми підемо вдвох на край світу.

«Спробуйте тоді вкрасти мене, пане циган», — подумалося їй.

— Авжеж. Але тим часом ти можеш гарненько розташуватися тут. І я мушу прийняти свою гостю, як належить. Чого б тобі хотілося? Кіт пані Томпсон, певне, щось нам приніс.

Елізабет сіла. Вона була дивно щаслива й почувалася, як удома.

— Я можу попросити все, чого хочу?

— Безперечно.

— Тоді, — урочисто мовила Елізабет, — я хочу морозива із суничним варенням.

Чоловік подзвонив у дзвоник і віддав наказ. Так, це, безсумнівно, було Завтра! Морозиво із суничним варенням не з’являється в такий казковий спосіб у Сьогодні — байдуже, приносить його кіт чи хтось інший.

— Ми залишимо трохи й для твоєї панни Ширлі, — сказав чоловік.

Вони одразу стали добрими друзями. Чоловік говорив небагато, зате часто позирав на Елізабет, і лице його світилося ніжністю, якої досі дівчинка не бачила навіть в очах панни Ширлі. Вона відчувала, що подобається йому, і була певна, що й він подобається їй.

Аж ось він визирнув у вікно й підвівся.

— Здається, мені час іти, — мовив чоловік. — Твоя панна Ширлі вже вертається сюди, тож ти будеш не сама.