Розділ четвертий

— Диви, який оптиміст, — засміявся Вольф.

— У всякому разі, спробую.

Видно було: доктор Горн не знає, що робити. Чи має він право так ризикувати? Якийсь час він ще вагався, але йому просто не вистачило духу підтримати Ірінгса.

— Так не можна, колего, — сказав він. — Ви знаєте наші правила не гірше за мене. Відмовтеся краще від вашого побачення і спробуйте підступитись до цього типа з іншого боку.

Ірінгс зробив крок до столу.

Ну що ж, піду сам. Якщо ми сьогодні не зустрінемося, то я його вже більше не побачу.

Він рвучко витяг з задньої кишені штанів пістолет і поклав його на стіл.

— Правила також суворо забороняють брати на той бік зброю. Ось, будь ласка.

Потім повернувся й вийшов з кімнати, навіть не озирнувшись.

А Ете Йордан і не думав зникати. В ту мить, коли таке припущення було висловлене на Фрізенштрасе, за чотирнадцять кілометрів на схід, Ете саме лежав у спільному гаражі під легковою машиною й удавав, ніби щось ремонтує. Насправді ж він заліз туди, щоб спокійно напитись. Бо Йордан відчув непереборну потребу чимось заглушити страх, що гнітив його. Він навіть не ночував удома цієї ночі, хоч його квартира була зовсім недалечко, а ліг спати в автомобілі. Як не дивно, але тут, за муром гаража «Зюд вест», він почував себе в більшій безпеці.

Ете проліз поміж товстими шинами і звівся на ноги. У пляшці вже нічого не лишилося, лежати на цементовій підлозі було холодно. Він витер руки об засмальцьований комбінезон, гикнув і вийшов надвір. Нікому до нього немає діла…

Очі в Йордана войовниче блищали, на серці в нього було вже легко. Він попростував до контори, мугикаючи собі під ніс: «Вабиш, чаруєш, зелений гаю, тільки самотність серце стискає…» Ступав він досить твердо, майже не заточувався. Що йому треба було в конторі, Ете й сам не знав. Мабуть, його гнала туди згадка про маленьку настінну шафку, у якій доктор Шерц зберігав горілку для шоферів і коньяк для кращих клієнтів.

Ете відчинив двері контори, став на порозі й дурнувато захихикав. Картина, що відкрилась перед ним, збудила в ньому нестримну веселість. У кімнаті не було нікого, крім податкового інспектора. Без піджака, з сигаретою в руці, він зігнувся над столом, майже сховавшись за стосом товстенних бухгалтерських книг і підшивок. У попільничці перед ним лежало вже з десяток недокурків.

— Будьте такі ласкаві, зачиніть двері, — промурмотів інспектор, не підводячи голови. Йордан послухався, потім підійшов ближче, став біля ревізора і зчудовано втупився в довгі колонки цифр.

— Братику, — забелькотів він, — що це ти робиш? Скажи мені, що ти робиш? Ну навіщо ти так стараєшся? Ось подивись на мене, — він фамільярно ляпнув інспектора брудною рукою по плечу. — Подивись, я старий чоловік, з мене вже порохня сиплеться, все життя гнув спину на роботі, тільки й знав гнути спину, а тепер що? Ну, скажи мені, що тепер? — і поторсав інспектора за плече, наче хотів привести його до тями й переконати в безглуздості цієї роботи.

Ревізор підвів голову й побачив над собою зморшкувате, помережане синіми жилками обличчя старого клоуна. Розтягнені в посмішці губи відкривали два ряди жовтих гнилих пеньків. Дихнувши ревізорові в лице горілчаним перегаром, Йордан пискляво, по-старечому захихикав, але раптом змовк і спохмурнів. На очі йому набігли сльози. Він одійшов і поліз у шафку на стіні.

В інспекторові, який спершу відчув тільки огиду, ворухнулось співчуття до старого.

— А що ж вам поперек дороги стало? — спитав він досить приязно.

Йордан не відповів. Він поставив на стіл дві чарки, відіткнув неповну пляшку горілки і тремтячою рукою наповнив чарки, розливаючи горілку на стіл.

— Вип’ємо по одній? — запропонував він ревізорові.