— Ну що, вип'ємо ще чаю?.. Оце, виходить, так… Вони сиділи й пили чай. Потім вона нахилилася вперед і легенько поплескала Білла по руці.
— Дякую вам.
— За що?
— За те, що хотіли знайти мене на балу, за те, що вирізали мою фотографію, за все. Дуже-дуже дякую.
Вони пішли прогулятися по саду.
— А тепер, — сказала міс Луміс, — моя черга. Пам'ятаєте, я згадала якось про одного молодика, що сімдесят років тому залицявся до мене. Він уже років п'ятдесят, не менше, як помер, але тоді був зовсім молодий, дуже гарний із себе і цілими днями, а влітку й вечорами скакав на баскому коні по околишніх луках. Від нього пашіло здоров'ям і буйним норовом, з обличчя ніколи не сходила засмага, з рук — садна та подряпини, а рухався він так рвучко, що, здавалося, ось-ось розірветься на частини, і аж наче дим за ним стелився. На жодній посаді довго не затримувався: коли йому десь набридало, то кидав усе й подавався куди-інде, — а одного дня подався геть і від мене, бо я була ще норовливіша за нього й ніяк не давала себе приборкати. Ото й по всьому. Я навіть подумати не могла, що колись знов побачу його живого. Одначе ви цілком живий, і так само аж жаром сиплете довкола, і такий самий незграбний і водночас граційний, і я знаю наперед усе, що ви зараз зробите, а проте щоразу дивуюся з цього. Я завжди вважала балачки про всякі там перевтілення чистою маячнею, але оце днями подумала собі — а що, як я гукну до вас на вулиці: «Роберте, Роберте»? Чи обернеться на мій погук Вільям Форрестер?
— Не знаю, — відказав Білл.
— І я не знаю. Оцим і цікаве життя.
Серпень доходив кінця. По місту поволі пливла перша осіння прохолода, крони дерев трохи потьмяніли, а потім почали братися вогнисто-гарячою барвою, навколишні пагорби зажевріли й вкрилися багрянцем, а пшеничні лани прибрали кольору лев'ячої гриви. Дні потяглися звичною одноманітною низкою, так наче хтось, вправляючись у каліграфії, знов і знов старанно виписував по рядку тих самих літер, і вони повторювались день у день в однаковій послідовності.
Одного з останніх днів серпня Вільям Форрестер пройшов у глиб саду й побачив, що Гелен Луміс, сидячи за чайним столом, щось старанно пише.
Помітивши його, вона відсунула ручку й чорнило.
— Я писала листа вам, — сказала вона.
— Ну, а я вже тут, і це позбавляє вас зайвого клопоту.
— Ні, це лист особливий. Ось погляньте. — Вона показала голубий конверт, щойно заклеєний і пригладжений рукою. — Запам'ятайте, який він на вигляд. Коли листоноша принесе його вам, ви будете знати, що я померла.
— Не треба такого казати.
— Сядьте й послухайте мене. Він сів.
— Мій любий Вільяме, — почала міс Луміс, сидячи в затінку парасоля. — За кілька днів я помру… Ні-ні! — Вона застережливо звела руку. — Ви помовчте… Так от, я цього не боюся. Коли живеш так довго, то втрачаєш і почуття страху. Я ніколи в житті не любила печеного омара — а власне, тільки тому, що ні разу його не їла. А на свій вісімдесятий день народження взяла та й покуштувала. Не скажу, щоб він мені так уже сподобався, але тепер я принаймні знаю, який він на смак, і більше не боюся. То я б сказала, що й смерть наче той омар, і я вже якось дам собі з нею раду.- І махнула рукою. — Та годі про це. Найгірше те, що я більш не зможу бачитися з вами. Ніяких панахид не буде. Я вважаю, що за тими дверима жінка має таке саме право лишитися на самоті, як і за дверима своєї спальні.
— Ніхто не може знати, коли його спостигне смерть, — нарешті озвався Білл.
— Вільяме, ось уже п'ятдесят років я наглядаю за дідівським годинником у передпокої. І коли накрутять пружину, я можу сказати наперед, о котрій годині він зупиниться. Отак і зі старими людьми. Вони відчувають, як у них розкручується пружина й поступово спиняється механізм… Ой, та не дивіться ви на мене так сумно… прошу вас, не треба.
— Це я мимоволі,- сказав Білл.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Кульбабове вино» автора Рей Дуґлас Бредбері на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Рей Бредбері“ на сторінці 82. Приємного читання.