Розділ «Рей Бредбері»

Минуло чотири дні, вісім днів, дванадцять днів… Його запрошували то на чай, то на вечерю, то на обід. Довгими зеленими надвечір'ями вони сиділи й розмовляли — про мистецтво, про літературу, про життя, про суспільство й політику. Їли морозиво, смажених голубів, пили добрі вина.

— Мені завжди було байдуже до всяких пересудів, — сказала якось міс Луміс. — А пересуди вже таки пішли, правда ж?

Білл Форрестер збентежено засовався на стільці.

— Так я й знала. Жодній жінці не вберегтися від пліток, навіть коли їй дев'яносто п'ять років.

— Я можу більш не приходити.

— Та ні, ні! — вигукнула вона і враз опанувала себе. Тоді вже спокійніше повела далі: — Ви й самі добре знаєте, що так не можна. Та й вам має бути байдуже до того, хто там що подумає, хіба ні? Ми ж бо знаємо, що нічого негожого в цьому немає.

— Певно, що мені байдуже, — підтвердив Білл.

— А тепер, — і міс Луміс відхилилася назад, — пограймо в нашу гру. Куди ми вирушимо цього разу? В Париж? Хай буде Париж.

— У Париж, — погодився Білл і злегка кивнув головою.

— Так от, — почала вона, — нині в нас тисяча вісімсот вісімдесят п'ятий рік, і ми сідаємо на пароплав у ью-йоркській гавані. Ось наш багаж, ось наші квитки, отам — лінія обрію. Тепер ми вже пливемо через океан. А тепер наближаємося до Марселя…

І ось вона стоїть на мосту й дивиться у прозору воду Сени, коли це раптом і він опиняється поруч і теж звертає погляд униз, на хвилі літа, що спливають за течією. Ось вона тримає в білій руці келишок з аперитивом, а ось і він тут як уродився, нахиляється до неї і торкається її келишка своїм. Він бачить себе у дзеркальних залах Версальського палацу, за ресторанним столиком у Стокгольмі, вони разом лічать червоно-білі стовпчики цирулень уздовж каналів Венеції. Усе, що вона колись звідала сама, тепер вони звідують разом.

Якось надвечір у середині серпня вони сиділи в саду й дивились одне на одного.

— А ви знаєте, — сказав Білл Форрестер, — що я ось уже півмісяця майже щодня буваю у вас?

— Та не може бути!

— І це для мене величезна втіха.

— Воно-то так, але ж навколо стільки молодих дівчат…

— У вас я знаходжу все те, чого бракує їм, — доброту, розум, дотепність.

— Дурниці. Доброта й розум притаманні старості. А в двадцять років жінці більш до вподоби бути безжальною і легковажною. — Міс Луміс замовкла й глибоко зітхнула. — А тепер я хочу збентежити вас. Пригадуєте, того разу, коли ми вперше зустрілись у павільйоні «Води — морозиво», ви обмовилися, що свого часу почували до мене щось ніби… ну, скажімо, прихильність. А потім більш і словом про це не прохопилися, сподіваючись, що я забуду. То ось я змушена просити, щоб ви прояснили мені цю делікатну обставину.

Білл видимо розгубився.

— Ви мене таки збентежили, — спробував ухилитися він.