Розділ «Рей Бредбері»

— Каїр… — почала міс Луміс.

Година минула серед коштовного каміння, глухих завулків та вітрів з єгипетської пустелі. Світило золоте сонце, плинув своїм річищем каламутний Ніл, а на вершині піраміди стояла молоденька, напрочуд жвава дівчина й, сміючись, кликала його із затінку нагору, на сонце, і він побрався крутим схилом туди, до неї, і ось уже вона простягла йому руку й допомогла здолати останню приступку; а потім вони вдвох зі сміхом трусилися на спині верблюда, наближаючись до кам'яного громаддя сфінкса; а пізно ввечері в тубільному кварталі лунав дзвінкий перестук молоточків по бронзі й сріблу, линула тиха музика якихось струнних інструментів, линула й завмирала десь ген, ген, ген…

Вільям Форрестер розплющив очі. Міс Гелен Луміс закінчила мандрівку, вони обоє знов були в своєму місті, в саду, і їм здавалося, ніби вони знайомі вже хтозна-відколи, давні добрі друзі,- а тим часом чай у срібному чайнику зовсім охолов і надвечірнє сонце висушило бісквіти. Білл зітхнув, випростав спину й знову зітхнув.

— Ще ніколи в житті не було мені так хороше.

— Та й мені.

— Я забрав у вас стільки часу. Мав би піти з годину тому.

— Ви ж знаєте, які втішні були для мене ці хвилини, всі до одної. А от вам яка охота марнувати час із недолугою старою?..

Білл знову відхилився в кріслі, примружився й поглянув на неї. Тоді майже зовсім замружив очі, так що між повіками ледь проходило світло. Злегенька нахилив голову в один бік, потім у другий.

— Що це ви робите? — зніяковіло запитала міс Луміс. Нічого не відповівши, він і далі роздивлявся на неї.

— Якщо знайти відповідне положення, — пробурмотів він, — так щоб пристосуватися, обмежити поле зору… — А подумки провадив: «…тоді можна затерти зморшки, відкинути нашарування часу, повернути літа назад…»

І раптом аж стенувся.

— Що з вами? — спитала міс Луміс.

Але все вже минуло. Щоб ухопити те видиво, він розплющив очі. І то була похибка. Він мав і далі сидіти відхилившись і мляво дивитися крізь приплющені повіки, так щоб усе трохи розпливалося.

— І все ж таки, — мовив він, — якусь мить я бачив.

— Що ви бачили?

«Ту лебідоньку, звісно», — подумав він. І, мабуть, на цю думку ворухнулись і його губи.

Міс Луміс рвучко випросталась на стільці. Руки її мов заклякли на колінах. Очі втупилися в нього, і він з безпорадним розпачем побачив, як на них набігають сльози.

— Пробачте мені,- мовив він, — будь ласка, пробачте.

— Та ні, що ви… — Вона й далі сиділа нерухомо, склавши руки на колінах, і не намагалася втерти очі. — А тепер вам краще піти… Так, завтра можна, але зараз ідіть, прошу вас, і нічого більше не кажіть.

Білл пішов садом, залишивши її в затінку біля столу. Озирнутися він не наважився.