— І все ж таки, — мовив він, — якусь мить я бачив.
— Що ви бачили?
«Ту лебідоньку, звісно», — подумав він. І, мабуть, на цю думку ворухнулись і його губи.
Міс Луміс рвучко випросталась на стільці. Руки її мов заклякли на колінах. Очі втупилися в нього, і він з безпорадним розпачем побачив, як на них набігають сльози.
— Пробачте мені,- мовив він, — будь ласка, пробачте.
— Та ні, що ви… — Вона й далі сиділа нерухомо, склавши руки на колінах, і не намагалася втерти очі. — А тепер вам краще піти… Так, завтра можна, але зараз ідіть, прошу вас, і нічого більше не кажіть.
Білл пішов садом, залишивши її в затінку біля столу. Озирнутися він не наважився.
Минуло чотири дні, вісім днів, дванадцять днів… Його запрошували то на чай, то на вечерю, то на обід. Довгими зеленими надвечір'ями вони сиділи й розмовляли — про мистецтво, про літературу, про життя, про суспільство й політику. Їли морозиво, смажених голубів, пили добрі вина.
— Мені завжди було байдуже до всяких пересудів, — сказала якось міс Луміс. — А пересуди вже таки пішли, правда ж?
Білл Форрестер збентежено засовався на стільці.
— Так я й знала. Жодній жінці не вберегтися від пліток, навіть коли їй дев'яносто п'ять років.
— Я можу більш не приходити.
— Та ні, ні! — вигукнула вона і враз опанувала себе. Тоді вже спокійніше повела далі: — Ви й самі добре знаєте, що так не можна. Та й вам має бути байдуже до того, хто там що подумає, хіба ні? Ми ж бо знаємо, що нічого негожого в цьому немає.
— Певно, що мені байдуже, — підтвердив Білл.
— А тепер, — і міс Луміс відхилилася назад, — пограймо в нашу гру. Куди ми вирушимо цього разу? В Париж? Хай буде Париж.
— У Париж, — погодився Білл і злегка кивнув головою.
— Так от, — почала вона, — нині в нас тисяча вісімсот вісімдесят п'ятий рік, і ми сідаємо на пароплав у ью-йоркській гавані. Ось наш багаж, ось наші квитки, отам — лінія обрію. Тепер ми вже пливемо через океан. А тепер наближаємося до Марселя…
І ось вона стоїть на мосту й дивиться у прозору воду Сени, коли це раптом і він опиняється поруч і теж звертає погляд униз, на хвилі літа, що спливають за течією. Ось вона тримає в білій руці келишок з аперитивом, а ось і він тут як уродився, нахиляється до неї і торкається її келишка своїм. Він бачить себе у дзеркальних залах Версальського палацу, за ресторанним столиком у Стокгольмі, вони разом лічать червоно-білі стовпчики цирулень уздовж каналів Венеції. Усе, що вона колись звідала сама, тепер вони звідують разом.
Якось надвечір у середині серпня вони сиділи в саду й дивились одне на одного.
— А ви знаєте, — сказав Білл Форрестер, — що я ось уже півмісяця майже щодня буваю у вас?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Кульбабове вино» автора Рей Дуґлас Бредбері на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Рей Бредбері“ на сторінці 80. Приємного читання.