Розділ «Рей Бредбері»

Тепер цикади сюрчали ще шаленіше.

Від полудня до заходу сонця й від півночі до світанку на вулицях Грінтауна, штат Іллінойс, можна було побачити чоловіка, коня й фургон, що їх знали всі двадцять шість тисяч триста сорок дев'ять жителів містечка.

Часто серед дня непосидющі дітлахи зненацька, без усякої видимої причини, спинялися, затихали й казали:

— Он їде містер Джонас!

— Он їде Нед!

— Он їде фургон!

І хай би дорослі хоч скільки видивлялися на північ чи на південь, на схід чи на захід — вони однаково не побачили б ні чоловіка на прізвище Джонас, ні коня на ім'я Нед, ні великого критого воза, такого, як оті, що трусилися колись по зелених хвилях дикої прерії.

Одначе коли б ви мали такі чуткі вуха, які мають собаки, і пильно нашорошили їх, та ще й настроїли на високі й далекі звуки, то дочули б за багато миль, десь на протилежному краю містечка, монотонний спів, наче то молився десь у пустелі старий рабин чи правив намаз мулла. Голос містера Джонаса завжди набагато випереджав його появу, і люди мали з півгодини або й з годину, щоб приготуватись і зустріти його. І на той час, як його фургон в'їжджав на вулицю, на тротуарах уже стояли шпалерами дітлахи, немов чекали параду.

І ось з'являвся фургон, і на високих козлах під парасолем кольору хурми, тримаючи віжки, що весело струміли в його лагідних руках, сидів містер Джонас і співав:

— Мотлох! Мотлох!

Ні, сер, не мотлох!

Мотлох! Мотлох!

Ні, мем, не мотлох!

Виносьте все на подвір'я:

Скалки, уламки, ганчір'я,

Дрантя і лахи, забавки, спиці!

В діло згодиться

Всякий непотріб.

Скажете, мотлох?

Нi, то не мотлох!