Розділ «Ми різні, але…»

— Мене звуть Енді Девіс. Я ваш попутник.

Затримавши ложку, вона знов поглянула на мене, зморщивши чоло. Не розуміє? Запитати ще раз? Не встиг я вирішити, що вдіяти, як вона озвалася.

— Я також ваша попутник. Мене звуть Таму Сафарі.

— Дуже гарне ім’я.

— Мене так називати батько.

— Чудово. І мені ім’я придумав тато. — Оце вже я збрехав. Правду кажучи, він навіть не звертався до мене на ім’я. Назвали мене на честь дядька моєї матері, якого він зневажав, тож завжди звертався до мене не інакше як — «Убоїсько».

— Мене назвали на честь Ендрю Джексона з Старого Муру. Він мій родич.

— Якого муру?

Алессандро голосно пирхнув і знов узявся за маслини. Я не звернув на нього уваги. Ми розмовляли і це — головне. У нас буде досить часу, щоб навчитися краще розуміти одне одного.

Річ у тім, що вона мала бажання розмовляти, я одразу це відчув. І її вимова була не така жахлива, як гадалося. Ми пробазікали до кінця вечері, про яку я зовсім забув. Вона розповіла про місто, з якого приїхала і назву якого я не запам’ятав, про свого батька, який займається бізнесом і дав їй грошей на подорож, про те, що у Штатах вона зупиниться в родичів. Я розмалював, як пішов з коледжу, як почав працювати й назбирав грошей, аби майнути до Європи, похвалився, що мій старий — президент корпорації, про яку вона, можливо, чула, проте з’ясувалося — ні. Більшість із того, що я сказав, була правда. Я лише забув згадати, що коледж я залишив, бо мене звідти вигнали, і що зараз Армія вже розкрила сталеві щелепи, щоб проковтнути мене, тільки-но я повернуся. І що мені зовсім не хотілося, аби мене ковтали, не хотілося бути одруженим, мати будинок у передмісті і схоплюватися о восьмій щоранку.

Потім вона вибачилася й граціозною ходою пішла, я ж повернувся до каюти допивати граппу, і навіть у темряві її обличчя стояло переді мною.

Коли я вийшов наступного ранку, вона вже сиділа на палубі і читала Біблію. Дівчина була без чадри, але в тому ж чорному вбранні. Підвівши очі, помітила, що я позираю на Біблію.

— Ви коли-небудь бачили таку книгу? — запитала вона.

— Звичайно. Де її тільки не побачиш. Бестселлер.

— Мені її дав священик за сніданком. Сказав, ніби це дуже цікава й корисна книжка. Мені вона подекуди нагадує Коран. Треба буде подарувати Коран цьому чоловіку.

— Не думаю, що він прагнув саме цього.

Я плюхнувся на сусідній шезлонг і розстібнув сорочку. Пригрівало сонечко, і я не збирався заглиблюватися ні в які релігійні дискусії. Дякую, не треба.

— Який день для сонячних ванн!

Вона звела брови.

— Ви не знаєте, ще таке сонячні ванни? — Коротенька лекція про відмінності у наших двох культурах, і вона забуде про Біблію. — Ви влітку натягуєте на себе силу теплих речей, щоб витримати пекуче сонце, а ми все робимо навпаки. Ось погляньте, як зроблено ці шезлонги. На них можна зручно витягтися. Ми носимо теплий одяг узимку, а влітку все знімаємо, щоб трохи підсмажитись.