Розділ «Війна з роботами»

Лише підлога у вагоні, який мчав монорельсом, трохи тремтіла. А що вагон не мав вікон і не було видно стін тунелю, руху зовсім не відчувалось. Пасажири в старанно випрасуваних мундирах, на яких сяяли гудзики й ордени, погойдувались у кріслах, поглинуті роздумами й неголосними роз мовами. Тисячі футів твердої гірської породи над їхніми головами захищали їх від війни. Зі швидкістю сто п’ятдесят миль на годину вагон віз генерала Піра з його штабом до бойового командного пункту.

Коли завищала застережна сирена, машиніст щосили натиснув на гальма і дав задній хід. Проте було надто пізно. На повній швидкості металева капсула врізалася в барикаду з каміння й багнюки, що перегородила тунель. Броньована обшивка пом’ялася і зіжмакалась, поки вагон остаточно зупинився. Світло згасло; в цілковитій тиші, що запала після пронизливого скреготу, чувся лише слабкий стогін.

Генерал Пір вибрався з крісла, потрусив головою, щоб у ній прояснилось, і дістав ліхтарика. Промінь ковзнув по вагону, запаливши лелітками порошинки, що кружеляли в повітрі, й вихопив з темряви бліді злякані обличчя штабістів.

— Прошу усний рапорт про втрати, — наказав генерал своєму ад’ютантові якнайгрубіше, щоб приховати тремтіння в голосі. Важко бути генералом у дев’ятнадцять років. Пір зробив над собою зусилля, щоб незворушно почекати, поки металевий робот-ад’ютант повільно рухався проходом.

Надійно закріплені крісла вселяли надію на незначні втрати. Поза останнім рядом крісел лежало каміння, що залетіло крізь розтрощений передок вагона. Машиніст, безперечно, загинув, і це було на краще. Адже позбавляло клопотів з військовим трибуналом.

— Один загинув, один пропав безвісти, одного поранено, наявна жива сила — сімнадцять чоловік. — Робот-ад’ютант відсалютував і застиг — увесь увага, — чекаючи нових наказів. Генерал Пір нервово покусав губи.

Пропав безвісти — машиніст. І, напевно, був мертвий. «Одним загиблим» був новий капітан зі служби перехоплення, який, на своє лихо, саме вихилився з крісла, коли сталася катастрофа. Спинка крісла переламала йому шию, і тепер його жахливо вивернута голова звисала. Стогнав той один поранений, якому пощастило більше за капітана. Генерал Пір ступив між крісел і спрямував світло ліхтарика на бліде, спітніле обличчя полковника Ціна.

— Моя рука, сер, — хапнув повітря полковник. — Я саме потягнувся, коли сталося зіткнення, рука сіпнулася назад і вдарилася об металевий край крісла. Мабуть, перелом. Як боляче…

— Досить, полковнику! — урвав його Пір, трохи підвищивши голос, бо полковницький переляк став передаватися і йому. В проході, за спиною Піра, почулися кроки його заступника, генерала Натії.

— Ви пройшли навчальний курс надання першої допомоги, генерале, — сказав Пір. — Перебинтуйте його, а тоді доповісте мені

— Слухаюсь, сер, — відповіла генерал Натія, в голосі якої також забринів переляк.

«Хай їм грець, — подумав Пір, — генералові ж бо не личить так себе поводити. Ми не можемо виказувати переляк перед підлеглими, хай би що там не відчували». Він не завважив на те, що генерал Натія була дівчиною, якій ледве минуло вісімнадцять років.

Щойно штаб наготувався слухати. Пір зосередив свою увагу на вирішенні невідкладних проблем. Він відчув полегшення, вдавшись до аналізу. Вирішувати проблеми було його фахом — вибір зробили ще до його народження, коли генні проби встановили найкращу комбінацію ДНК у банку сперматозоїдів і яйцеклітин Пірових батьків. Ці вроджені якості та наступне навчання якнайкраще підготували його до командування. З миттєвою реакцією, притаманною молодості, він був серйозним супротивником на полі бою і мав усі шанси зробити блискучу кар’єру десь протягом наступних чотирьох-п’яти років, перш ніж піти у відставку.

Тож для людини, котра невдовзі мала управляти глобальним конфліктом, проблема в тунелі видавалася дитячою забавкою.

— Що з комунікаціями? — кинув він і тицьнув пальцем у бік майора військ зв’язку. В голосі Піра забриніли владні нотки, що так не відповідало його по-хлоп’ячому коротенькій стрижці й веснянкуватому обличчю.

— Зв’язку немає, сер, — відповів, козирнувши, майор. — Обвал у тунелі пошкодив і підземні кабелі. Я спробував зв’язатися з допомогою польового телефону, одначе ніхто не відповідає.

— Хто знає, на якій віддалі ми від командного штабу? — запитав Пір, підвищивши голос так, щоб його почули всі у вагоні.

— За хвилину… я скажу, сер, — відгукнувся сивий полковник комп’ютерних військ. Він став рухати шкалу на своїй кишеньковій логарифмічній лінійці, кліпаючи очима під світлом ліхтарика. — Невідомо, яка довжина тунелю і де точно міститься пункт. Але мені доводилося раніше долати цей шлях, який забирав, як правило, три години з хвилинами. Отже, обчисливши час, коли сталася катастрофа, нашу швидкість, врахувавши гальмування… — Він почав щось бурмотіти собі під носа, поки Пір, завмерши в нетерпінні, чекав. Йому необхідна була ця інформація для того, щоб зробити наступний крок.

— До командного пункту від сорока до шістдесяти миль, сер. Це крайні показники, тобто відстань можна визначити десь у п’ятдесят миль…