Розділ «Якщо»

Оповідання

— Ми прибули, ми точні. Всі розрахунки правильні. Ось воно, це місце, під нами.

— Ти нікчема, — сказала 17-а своїй колежанці, яка відрізнялася від неї тільки номером. — Місце справді те. Але ми помилилися на дев'ять років.

Поглянь на прилади.

— Я нікчема. Я можу звільнити вас від тягаря своєї марної присутності. — 35-а дістала з піхов ніж і спробувала лезо, надзвичайно гостре. Вона приставила ніж до білої смужки, що оперізує її шию, і приготувалася перекраяти собі горло.

— Не зараз, — прошипіла 17-а. — У нас і без того брак робочих рук, а твій труп навряд чи стане в пригоді експедиції. Негайно перемкни нас на потрібний час. Ти забула, що треба економити енергію?

— Все буде, як ви накажете, — сказала 35-а, зісковзнувши до пульта управління.

44-а не втручалася в розмову — вона не спускала фасеткових очей з пульта, підкручуючи своїми пласкими пальцями різні ручки у відповідь на показання численних стрілок.

— Ось так, — вимовила 17-а, радісно потираючи руки. — Точний час і точне місце. Ми приземляємося і вирішуємо нашу долю. Віддамо ж хвалу Всевишньому, який тримає в руках усі долі.

— Хвала Всевишньому, — пробурмотіли її колеги, не спускаючи очей з важелів.

Просто з блакитного неба на землю спускалася сферична ракета. Ракета, якщо не враховувати широкого прямокутного люка, розташованого знизу, нічим не відрізнялася від кулі й була зроблена з якогось зеленого металу, можливо, анодованого алюмінію, хоча й здавалася твердішою. Чому ракета рухається і як гальмує, з її зовнішнього вигляду було незрозуміло. Все повільніше і повільніше ракета опускалася нижче, доки не сховалася за горбами на північному березі озера Джексода, над лісом корабельних сосен. Навколо розкинулися поля, де паслися корови, анітрохи не стривожені її появою. Людей видно не було. Горби прорізала заросла лісова стежина, яка тягнулася від озера до лісу і далі — до шосе.

Від озера по схилу горба йшов хлопчик. Одягнений у звичайний одяг, він тримав в одній руці портфель, а в іншій — саморобну дротяну клітку. В клітці сиділа крихітна ящірка, яка притиснулася до дроту і крутила очима, вишукуючи можливу небезпеку. Голосно насвистуючи, хлопчик крокував стежкою, заглиблюючись у тінь соснового лісу.

— Хлопчик, — почув він різкий тремтячий голос. — Ти чуєш мене, хлопчик?

— Звичайно, — відповів хлопчик, зупиняючись і озираючись у пошуках невидимого співрозмовника. — Де ти?

— Я біля тебе, але я невидима. Я фея з казки...

Хлопчик висунув язик, глузливо свиснув.

— Я не вірю в невидимок і казкових фей. Хто б ви не були, виходьте з лісу.

— Усі діти вірять у казкових фей, — стурбовано і без попередньої вкрадливості сказав голос. — Я знаю всі секрети. Я знаю, що тебе звуть Дон і...

— Усі знають, що мене звуть Дон, і ніхто більше не вірить в казки. Тепер хлопці вірять у ракети, підводні човни і атомну енергію.

— А в космічні польоти?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оповідання» автора Гаррі Гаррісон на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Якщо“ на сторінці 1. Приємного читання.