Розділ «СПЛЯЧИЙ КРАСЕНЬ»

Дядько Хаїм назвав значно меншу суму, ніж чекав Зігмунд, та радів він недовго. Скоро з’ясувалося, що вчений був досконало обізнаний з усіма тонкощами заповіту дядька Рубена: Зігмундові доведеться підписати контракт, за яким професорові перепаде чимала сума, коли через п’ять років гроші перейдуть до племінника. А та сума, що дядько назвав, — лише аванс.

— Навіть у цьому випадку нічого тобі не обіцяю, але подивлюсь, чим можу допомогти, — сказав дядько Хаїм, уважно розглядаючи чек. — Зайди до мене через місяць.

Більшого Зігмунд не зміг домогтися, оскільки увагу професора привернула вельми колоритна студентка-дослідниця у заплямованому фарбою светрі. Профеcop і студентка почали обговорювати стан справ з лабораторними пацюками, вживаючи такі слівця, що Зігмунд, зніяковівши, поспішив звідти геть. Не думаю, що дядько Хаїм міг би взяти гроші від Зігмунда, якби не був хоча б трохи упевнений в успіхові своєї справи. Він був близький до завершення роботи, коли університет зрізав йому фонди; звичайно, він не досяг би мети за чотири тижні, хоч би які чудодійні ліки вводив сповненому надій племінникові, отримавши від нього гроші.

Експеримент проводився одного вечора вдома у професора. Зігмунд не дуже здивувався, побачивши у дядька ту саму студентку.

— Чи допоможуть ці ліки?

— Сподіваюсь, ти не хропітимеш, — відповів дядько Хаїм. — Сідай, ось тут зручне крісло; можеш переглянути журнали. Ми з Ірмою будемо по черзі чергувати коло тебе на той випадок, якщо виникнуть якісь побічні реакції.

— Побічні реакції? — занепокоївся Зігмунд, потираючи руку.

— Не хвилюйся, сиди собі спокійно. Через пару годин буде видно, чи подіяли ліки.

Отож Зігмунд чекав, поки його зморить сон, а двоє вчених метушилися навколо нього (а також один біля одного); міряли тиск, пульс, температуру і взагалі возилися з ним як з тяжкохворим. Настала ніч; Зігмунд навіть не думав засинати, а професор з асистенткою мало не падали з ніг. Зігмунд розумів, що вони змарнували стільки часу заради нього, і був зворушливо вдячний за їхню турботу, хоча вдячність відчував не дуже довго.

Опівночі Ірма «зламалась», і професор не дуже ніжно умостив її на кушетці.

— Ти певен, що не відчуваєш ніякої втоми? — позіхаючи, запитав він у Зігмунда.

— Абсолютно. Дивно, але в такий час я, звичайно, дивлюсь третій сон.

— Ти добре себе почуваєш?

— Як ніколи,

Професор знову позіхнув, роздираючи рота і, пробурмотівши щось схоже на «мабуть, я сам прийняв ті ліки», потонув у кріслі.

— Гукнеш нас, — сказав він сонним голосом, — якщо буде щось не так. А нас уже ноги не тримають.

Через якусь хвилину Зігмунд, дещо не в собі, був єдиний у кімнаті, кого не зборов сон.

До другої години ранку він прочитав з десяток номерів «Панчу», до четвертої перегорнув всі номери «Сатердей івнінг пост», а до п’ятої його увага була прикута до «Нью-Йоркера». Йому скоро набридло читати про ікряну дієту, і він з радістю схопив зачитаний примірник з «Блондинкою, яка хотіла». Він захоплено читав про пригоди блондинки аж до світанку, коли дядько Хаїм конвульсивне здригнувся, зіскочив з крісла і, розбудивши Ірму ляпасом по м’якому місці, заметушився коло Зігмунда.

— Ну що, хлопче, — з удаваною бадьорістю почав він, чим одразу викликав підозру Зігмунда, — я задовольнив твоє прохання; ти не хропів уночі, адже так?

Зігмунд відклав «Блондинку», чиє хотіння або нехотіння не мало тепер ніякого значення.