Розділ «МАШИНА-МИРОЛЮБЕЦЬ»

Але мати електронно-обчислювальну машину — це була б зовсім інша річ. Після закінчення війни багато хто з тямущих людей дійшов такого висновку. Специ, що опрацьовували великі комп’ютери типу ЕНІАК та інші такі штуки, могли революціонізувати всю воєнну стратегію.

Ось так постав «проект Клаузевіц». Не допитуйтеся, звідки я про це знаю, і не сподівайтесь почути від мене все з дрібними деталями. Досить того, що в один глухий закутень у горах штату Кентуккі завезли на хтозна-скільки мільйонів електронного обладнання і туди ж спровадили гроно найкращих американських учених. Вони й досі сидять там, хоч усе обернулося зовсім не так, як було заплановано.

Не знаю, чи часто вам доводилося стикатися з найвищими чинами в американській армії, але один різновид їх ви, безперечно, знаєте з художньої літератури. Це такий бундючний, тупуватий і зашкарублий поглядами кар’єрист, який піднімається по щаблях угору тільки тому, що його підпихають знизу. Він усе робить згідно з правилами й приписами і на цивільних дивиться в найкращому разі як на тимчасово нейтральних ворогів. Так от я відкрию вам секрет: такий тип і справді є. Може, тепер їх і не так багато, але часом вони трапляються і не завжди щастить знайти їм таку роботу, де від них не було б шкоди. А опинившись на високій посаді, таке цабе гонориться, наче воно має вагу плутонія.

Ось таким типом, здається, був генерал Сміт. Ні, це, ясна річ, не справжнє його ім’я! Батько у нього був сенатором, і хоч як дехто в Пентагоні намагався затримати синка на якомусь безневинному посту — приміром, охорона берегової смуги у штаті Вайомінг, — батьків вплив виявився сильнішим. Отож, на лихо, нашого генерала призначили відповідальним за «проект Клаузевіц».

Звісно, в обов’язки генерала входили тільки адміністративні, а не наукові проблеми. І якби він не втручався в роботу вчених, обмежившись суто військовими питаннями, — як хвацькіше віддавати честь чи як блискучіше натирати підлогу в казармах, —то все, можливо, скінчилося б нормально. Але він надумав інше.

Генерал жив собі безхмарно й безтурботно. Він, якщо дозволено буде скористатися висловом Уайльда (хто цього не робить!), був мирною людиною в усьому, крім домашнього життя. З ученими ніколи раніше йому не доводилося стикатись, і тепер він був страшенно вражений. Тож, мабуть, несправедливо на нього одного звалювати провину за те, що сталося.

Збігло чимало часу, поки до генерала дійшла суть і мета «проекту Клаузевіц», і коли він це зрозумів, то неабияк занепокоївся. І, в усякому разі, не перейнявся більшими симпатіями до науковців, бо, хоч що там кажіть, а він не був цілковитим йолопом. У нього вистачило глузду збагнути: успіх проекту призведе до появи такої великої кількості генералів-відставників, що для них навіть у правліннях усіх американських кампаній не вистачить місця.

Але даймо на хвилину спокій генералові й огляньмося на вчених. Їх було з півсотні, та ще кілька сотень інженерів і техніків. І всі вони ретельно проціджені ФБР, так що активних членів компартії там було хіба з півдюжини, не більше. Пізніше багато базікали про саботаж, але, як виявилося, безпідставно. Власне те, що сталось, і не можна було назвати саботажем.

Безпосереднє конструювання комп’ютера доручили одному тихенькому математичному генієві, що просто з коледжу опинився у Кентуккійських горах, у світі безпеки і пріоритету, навіть не встигши второпати, що з ним діється. Власне, його звали інакше, але хай у нас він буде містер М’яло, бо він і справді був якийсь нерішучий та сором’язкий.

Щоб покінчити зі списком наших дійових осіб, треба сказати кілька слів і про Карла. На цьому етапі Карл був ще тільки наполовину готовий. Як і всі електронно-обчислювальні машини, він складався переважно із здоровенного блоку пам’яті, що міг одержувати і зберігати дані бозна-як довго. Творча частина Карлового мозку — аналізатори та інтегратори — приймала та обробляла інформацію і при потребі відповідала на ті питання, які перед машиною ставили. Озброєний точними фактами, Карл міг давати й правильні відповіді. Проблема якраз у тому й полягала, щоб Карла начинити всіма цими фактами — не можна ж було сподіватись правильних розв’язків, коли в основі лежала недостовірна чи недостатня інформація.

Отже, змонтувати Карлів мозок мав доктор М’яло. Я, правда, дещо антропоморфічно викладаю справу, але ж ніхто не заперечуватиме, що ці великі комп’ютери наділені особистістю. Щоб не входити в зайві технічні подробиці, я тільки скажу, що малому М’ялу належало створити надзвичайно складний контур, який би дав змогу Карлові думати у відповідності з покладеними на нього завданнями.

Таким чином, перед нами три головні дійові особи — генерал Сміт, що мріяв про півторастолітньої давності війни з індіанцями; доктор М’яло, що поринув у запаморочливі наукові тонкощі своєї роботи, і Карл, 50 тонн електронного обладнання, які невдовзі мали пробудитись до життя за допомогою струму, що пульсуватиме в його жилах.

Але це «невдовзі» було не дуже близько, як на генерала Сміта. Щоправда, його теж не в усьому можна було ганити, на нього, мабуть, теж натискали, коли виявилося, що проект не буде виконано в призначений термін. Генерал викликав доктора М’яла до себе в кабінет.

Аудієнція тривала понад тридцять хвилин, протягом яких доктор М’яло не сказав і тридцяти слів. Майже весь час пішов на те, що генерал великодумно розводився про темпи виробництва, про різні перестороги й перепони. Спорудити Карла — на його думку, це було майже те саме, що змонтувати на конвейєрі пересічного «фордика»: просто скласти докупи різні деталі, та й по всьому. Ну, а доктор М’яло був не з таких, щоб розвіяти начальникову ілюзію, навіть якби генерал і дав йому таку нагоду. З кабінету М’яло вийшов, пройнятий відчуттям якоїсь заподіяної йому кривди.

Через тиждень стало ясно, що робота з Карлом ще більш відстає від плану. М’яло робив усе, що міг, і ніхто на його місці не спромігся б краще працювати. Постали такі ускладнення, що геть виходили за межі генералового розуміння, і з ними треба було якось упоратися. З ними таки впорались, але це забрало чимало часу, а саме часу не вистачало.

На першій аудієнції генерал намагався бути якомога більш чемним, хоч на ділі все вийшло по-брутальному. Цього разу він намагався бути брутальним, тож можете собі уявити, як воно вийшло насправді. М’яла та його колег, які не вкладалися в план, по суті, звинуватив в антиамериканській діяльності.

Відтоді почалися деякі зміни. Стосунки між військовими та науковцями дедалі гіршали. А доктор М’яло вперше став серйозно задумуватись над сенсом своєї роботи. Він завжди був надто заклопотаний, надто заглиблений у складнощі свого безпосереднього завдання, щоб ще думати про суспільну відповідальність, яка лежала на ньому. Він і тепер був дуже зайнятий роботою, але часом уривав хвилинку й розмірковував. «Ось я, — казав він сам собі, — один з найздібніших чистих математиків у світі, і чим же я зайнятий? Кому тепер потрібна моя дисертація про діофантові рівняння? Коли я знову зможу взятися до теореми простих чисел? Коротше, коли я знову почну робити щось путнє?»

Він міг би подати у відставку, однак це йому й на думку не спадало. В усякому разі, під лагідною і сором’язливою його зовнішністю сиділа впертість. Доктор М’яло і далі працював, навіть енергійніше, ніж раніше. Спорудження Карла повільно, але твердо наближалося до кінця. Вже припаяли останні дротики в міріадноклітинному мозку Карла; механіки перевірили й перепробували тисячі контурів у його нутрощах.

Але один із них, непримітний серед тьми-тьмущої таких самих контурів — він вів до комплекту клітинок пам’яті, — перевіряв особисто доктор М’яло: ніхто інший навіть і не знав про цей контур.

І ось настав великий день. До Кентуккі поз’їжджалося велике начальство. З Пентагону прибуло ціле сузір’я багатозоряних генералів. Запросили навіть представника командування військово-морського флоту.