Розділ «Частина 3 Пітер і вовк»

Ел знову пирскає.

— Хартсфілд? Та він зараз і про ведмедиків Беренстайнів[92] книжку не подужає. — Санітар із серйозним виглядом стукає себе пальцем по лобі. — У нього тут повна каша. Хоча іноді він тягнеться до цих штук. — Він бере електронну книгу «Заппіт» яскраво-рожевого дівчачого кольору. — У них ігри стоять.

— Він грає в ігри?

— О Господи, звичайно ж, ні. У нього регулятор моторики не працює. Але коли я вмикаю одну з демок, модну прогулянку Барбі, наприклад, чи риболовлю в лунці, він дивиться на неї годинами. На демці те саме повторюється знову й знову, але розуміє він це?

— Мабуть, ні.

— Правильно. Я думаю, звуки йому теж подобаються. Усі ці «біп», «буп», «буль». Я, буває, приходжу за дві години, а ця іграшка лежить у нього на ліжку або на підвіконні, екран темний, батарея розряджена. Хоча для них це не страшно — три години підзарядки, і знову працює. Але він їх ніколи не заряджає. Може, це й на краще. — Ел морщить ніс, ніби від неприємного запаху.

Може, добре, а може, і ні, думає Ходжес. Поки йому не стане краще, він перебуватиме тут, у хорошій лікарняній палаті. Гарного виду з вікна немає, зате є кондиціонер, кольоровий телевізор і рожева «Заппіт» час від часу. Якби він був compos mentis[93] — мовою закону, міг би брати участь у своєму захисті, — йому б довелося відповідати перед судом за дюжину злочинів, включаючи дев’ять убивств. Десять, якщо окружний прокурор вирішив би додати смерть матері цієї мерзоти, яка була отруєна. І тоді залишок життя він провів би у Вейнсвілльській в’язниці штату.

Там кондиціонерів немає.

— Так розслабся ти, Еле. У тебе втомлений вигляд.

— Ні, зі мною все гаразд, детективе Хатчинсон. Приємно провести час.

Ел котить свій візок далі, а Ходжес, насупивши брови, дивиться йому вслід. Хатчинсон? Це ще звідки? Ходжес ходить сюди вже кілька років, і Ел прекрасно знає його ім’я. Або знав. Господи, він сподівається, що це не перші ознаки початку недоумства.

Перші місяці чотири або близько того біля дверей палати номер 217 чергували два охоронці. Потім один. Тепер жодного, бо вартувати Брейді — це марна трата часу й грошей. Навряд чи варто чекати втечі від людини, яка сама не може навіть до туалету сходити. Щороку починаються розмови про те, що його треба перевести в дешевший заклад на північ штату, і щоразу прокурор нагадує всім і кожному, що цей джентльмен, хоч із пошкодженим мозком, хоч зі здоровим, технічно все ще чекає суду. Тримати його тут легко, оскільки клініка покриває велику частину пов’язаних з його утриманням витрат. Команда неврологів — особливо доктор Фелікс Бабіно, завідувач відділення — знаходить випадок Брейді Хартсфілда надзвичайно цікавим.

Цього дня ​​він сидить біля вікна, у джинсах і картатій сорочці. Волосся довге й неохайне, але вимите й сяє золотом на сонячному світлі. «У таке волосся якась дівчина захотіла б запустити пальці, — думає Ходжес. Якби не знала, яке він чудовисько».

— Привіт, Брейді.

Хартсфілд не ворушиться. Він дивиться у вікно, так, але чи бачить він цегляну стіну гаража, єдине, що можна побачити з цього вікна? Чи знає він, що в одному приміщенні з ним знаходиться Ходжес? Чи знає він, що хтось знаходиться в одному приміщенні з ним? Це питання, відповіді на які шукає ціла команда неврологів. Як і Ходжес, який сідає на край ліжка, думаючи: «Чи був він чудовиськом або досі ним є?»

— Давно не бачилися, як сказав сухопутний моряк дівчині з хору.

Хартсфілд не відповідає.

— Я знаю, це старий жарт. У мене таких сотні, запитай мою дочку. Як ти себе почуваєш?

Хартсфілд не відповідає. Його руки лежать на колінах, довгі білі пальці мляво переплетені.

У квітні 2009 Брейді Хартсфілд викрав «Мерседес», що належав тітці Холлі, і навмисно в’їхав на великій швидкості в натовп шукачів роботи біля Міського Центру. Він убив вісім і серйозно поранив дванадцять чоловік, включаючи Тома Сауберса, батька Пітера й Тіни. Після цього йому пощастило й він утік. Але зробив помилку — написав глузливого листа до Ходжеса, який тоді вже вийшов у відставку.