Розділ «Частина 3 Пітер і вовк»

— Дідько, не смикайся! — каже він, але Енді продовжує смикатися. Усього знадобилося чотири удари. Останній припав на перенісся й розсік обидва ока, як виноградини, після чого смикання нарешті припинилося. Морріс висмикує сокирку з приглушеним скрипом сталі по кістці й кидає її на килим поруч з Енді.

— Ось так, — говорить він. — Усе скінчено.

Килим уже повністю просякнутий кров’ю. На письмовому столі червоні плями. Як і на стінах, і на самому Моррісі. Кабінет перетворився на бійню. Але це не надто засмучує Морріса, він абсолютно спокійний. «Напевно, це шок», — думає він. Ну то й що, якщо навіть шок? Йому необхідно зберігати спокій. Засмучена людина багато про що забуває.

За письмовим столом двоє дверей. Одні ведуть до особистої вбиральні його давнього приятеля, другі — до гардеробної. Там повно різного одягу, включаючи два костюми, які виглядають дорогими. Утім, Моррісу від цього ніякого пуття немає. Він би, напевно, потонув у них.

«Ех, якби у вбиральні був душ», — думає Морріс. Але, якби та якби, і так далі. Вистачить й умивальника. Знімаючи закривавлену сорочку й миючись, він згадує все, до чого торкався після того, як зайшов до магазину. Таких предметів небагато. Треба буде не забути протерти табличку на дверях. А ще двірні ручки вбиральні й цього туалету.

Морріс витирається, виходить у кабінет і кидає рушник та забризкану кров’ю сорочку поряд із тілом. Кров потрапила йому й на джинси, але це питання він із легкістю вирішив за допомогою того, що знайшов на полиці в гардеробній: щонайменше дві дюжини футболок, акуратно складених і перекладених цигарковим папером. Він вибирає одну розміру XL, яка закриє джинси до половини стегна, якраз те місце, де крові найбільше, і розгортає. На грудях у неї написано «Рідкісні видання Ендрю Халлідея», нижче — номер телефону магазину, адреса веб-сайту й зображення розкритої книги. Морріс думає: «Напевно, він роздає їх грошовим клієнтам. Хто їх бере, каже „дякую“ і ніколи не вдягає».

Він починає натягувати на себе футболку, вирішує, що, мабуть, не варто розгулювати містом з адресою місця свого останнього скоєного вбивства, і вивертає її навиворіт. Букви трохи просвічуються, але не настільки, щоб хтось зміг їх прочитати, а книга може бути будь-яким прямокутним предметом.

Але ось із черевиками «Докерс»[87] слід щось робити. Верх у них заляпаний кров’ю, підошви теж забруднені. Морріс оглядає ноги свого давнього приятеля, задумливо киває й повертається до гардеробної. Якщо талія Енді десь удвічі більша за талію Морріса, то розмір взуття у них практично однаковий. Він вибирає пару мокасин і приміряє. Вони трохи тиснуть і можуть натерти мозолі, але мозолі — зовсім невелика ціна за нові відомості й за виконання помсти, яку він на стільки відкладав.

До того ж це до біса гарні черевики.

Він додає власне взуття до липкої купи на килимі, потім оглядає бейсболку. Ні плямочки. Хоч тут пощастило. Він одягає її й обходить кабінет, ретельно протираючи місця, до яких точно торкався й до яких міг доторкнутися.

Востаннє присідає біля тіла й перевіряє кишені, розуміючи, що знову бруднить руки в крові. Доведеться їх знову мити. Нічого. Отаке[88].

«Це Воннеґут, не Ротстайн», — думає він і сміється. Літературні алюзії завжди дають йому задоволення.

Ключі Енді він знаходить у передній кишені, гаманець приліплено до дупи з того боку, який Морріс не розрубав сокиркою. Знову пощастило. Готівки там небагато, менше за тридцять доларів, але, як кажуть, гріш копи стереже. Морріс ховає гроші разом із ключами, потім знову миє руки й знову витирає руків’я крана.

Перш ніж вийти зі святої святих Енді, він уважно розглядає сокирку. На лезі — грудки запеченої крові й волосся. На гумовій рукоятці — чіткий відбиток його долоні. Імовірно, її слід забрати із собою, кинути в сумку разом із сорочкою і черевиками, але якийсь внутрішній голос — аж занадто глибинний, щоб його можна було висловити, але надзвичайно владний — наказує залишити її, принаймні поки що.

Морріс піднімає сокирку, витирає ручку, аби позбутися відбитків пальців, й обережно кладе її на дорогий письмовий стіл. Як попередження. Або візитну картку.

— Хто скаже, що я не вовк, містере МакФарланде? — запитує він у порожнього кабінету. — Хто таке скаже?

Потім він іде, скориставшись закривавленим рушником, щоб повернути дверну ручку.

6

Опинившись у магазині, Морріс кидає закривавлені речі до однієї з сумок, застібає її, після чого сідає вивчати ноутбук Енді.

Це «Макінтош», набагато кращий за той, що був у тюремній бібліотеці, але за великим рахунком такий самий. Оскільки режим сну на ньому все ще не включився, витрачати час на пошук пароля немає потреби. На екрані багато ділових файлів, плюс додаток «БЕЗПЕКА» на панелі внизу. Треба буде досліджувати його, але пізніше, а поки він відкриває файл, названий «ДЖЕЙМС ГОКІНС», і справді, у ньому саме ті відомості, які йому потрібні: адреса Пітера Сауберса (яку він і так знає) і номер мобільного телефону, отриманий із голосового повідомлення, про яке згадував його давній приятель. Його батька звуть Томас. Мати — Лінда. Сестра — Тіна. Там є навіть фотографія юного містера Сауберса, також відомого як Джеймс Гокінс. Він стоїть із купкою працівників бібліотеки на Гарнер-стрит, яку Морріс добре знає. Під цією інформацією — вона може стати в нагоді, хто зна, хто зна — бібліографія Джона Ротстайна, по якій Морріс тільки ковзає поглядом, він знає роботи Ротстайна напам’ять.