Розділ «Частина 3 Пітер і вовк»

Наступного року Брейді вбив кузину Холлі, з якою в Ходжеса накреслювалися романтичні стосунки. Вийшло так, що сама Холлі зупинила годинник Брейді Хартсфілда, майже в буквальному сенсі вибивши йому мозок Веселим Ляпанцем самого Ходжеса, перш ніж Хартсфілд встиг привести в дію бомбу, яка вбила б тисячі підлітків на поп-концерті.

Перший удар Ляпанця пошкодив череп Хартсфілда, але це другий удар завдав те, що вважається непоправним збитком. Його доставили до Клініки травматичних уражень мозку в глибокій комі, з якої він навряд чи коли-небудь вийшов би. Так говорив доктор Бабіно. Але однієї темної, похмурої ночі в листопаді 2011 Хартсфілд розплющив очі й заговорив із медсестрою, яка міняє йому крапельницю. (Думаючи про те, як це сталося, Ходжес завжди уявляє собі доктора Франкенштайна, який кричить: «Він живий! Він живий!») Хартсфілд сказав, що в нього болить голова і запитав про матір. Коли доктора Бабіно було викликано й той попросив пацієнта простежити поглядом за пальцем, щоб перевірити роботу окорухових м’язів, Хартсфілд зміг це зробити.

За тридцять місяців, що минули з того часу, Брейді Хартсфілд не раз заговорював (хоча й не при Ходжесі). Переважно він просить привести матір. Коли йому говорять, що вона померла, він іноді киває головою, неначе розуміє… але через день або через тиждень він повторює прохання. У центрі фізіотерапії він у змозі виконувати прості вказівки й знову може ходити, хоча абияк і тільки за належною допомогою. У вдалі дні він може сам їсти, але вдягнутися не в змозі. Його стан класифікується як напівкататонічний. Переважно він сидить у своїй палаті, дивлячись у вікно на гараж або на картину з квітами на стіні.

Однак протягом останніх років навколо Брейді Хартсфілда сталося кілька незвичайних інцидентів, які зробили його чимось на зразок легенди Клініки травматичних уражень мозку й породили цілу низку чуток і припущень. Доктор Бабіно лише сміється з них, відмовляючись обговорювати… але дехто із санітарів і медсестри залюбки теревенять про це, а один відставний поліцейський детектив із роками дедалі уважніше прислухається до таких розмов.

Ходжес нахиляється вперед і, махаючи руками між колінами, посміхається до Хартсфілда.

— Ти прикидаєшся, Брейді?

Брейді не відповідає.

— Навіщо? Ти все одно залишок життя просидиш під замком, хоч так, хоч так.

Брейді не відповідає, але одна рука повільно піднімається з коліна. Він мало не потрапляє собі в око, потім робить те, що збирався — прибирає пасмо волосся з чола.

— Хочеш запитати про матір?

Брейді не відповідає.

— Вона померла. Гниє в домовині. Ти нагодував її отрутою проти ховрахів. Напевно, вона вмирала в муках. Вона мучилася, коли вмирала? Ти тоді був з нею? Спостерігав?

Немає відповіді.

— Ти мене чуєш, Брейді? Тук-тук, хто-небудь є вдома?

Немає відповіді.

— Я думаю, ти мене чуєш. Сподіваюся, що чуєш. Гей, ось що я тобі скажу. Колись я багато пив. І знаєш, що я найбільше пам’ятаю про ті дні?

Тиша.

— Похмілля. Спроби витягти себе з ліжка, коли в голові стукає, як молот об ковадло. Як уранці в туалеті виливаєш з себе кварту[94] рідини й болісно намагаєшся згадати, що робив минулої ночі. Іноді навіть не знаєш, як потрапив додому. Як перевіряєш машину на вм’ятини. Це було, як заблукати у власному розумі, шукати двері, щоб вийти, і не знаходити їх, може, до полудня, коли все нарешті почне заспокоюватися.

Це змушує його на мить подумати про Бібліотечного Ела.

— Сподіваюся, там ти зараз і перебуваєш, Брейді. Тиняєшся туди-сюди всередині наполовину відключеного мозку й шукаєш вихід. Тільки в тебе немає виходу. Твоє похмілля ніколи не закінчиться. Це так? Чоловіче, конче сподіваюся, що так.