Розділ «Частина 2 Давні приятелі»

Зараз уже пізно.

17

Спочатку в нього виникла думка покласти записники назад у закопану скриню, але Піт майже одразу від неї відмовився. Якщо поліція наскочить, як погрожував Халлідей, з ордером на обшук, де вони почнуть шукати, коли не знайдуть записників у будинку? Їм достатньо буде зайти до кухні, аби побачити занедбану ділянку за їхнім двором. Ідеальне місце. Якщо вони підуть стежкою й помітять свіжоскопану землю біля струмка, грі настане жирний кінець. Ні, цей спосіб кращий.

Хоча страшніший.

Він тягне візок Тіни доріжкою й повертає ліворуч на В’язів. Джон Тай, який живе на розі Сикоморової і В’язової, підстригає газон. Його син Білл кидає своєму собаці фрісбі. Диск пролітає над головою пса й опускається прямо на візок, між двох коробок.

— Давай назад! — кричить Біллі Тай, і біжить до нього через галявину. — Кидай, сильніше!

Піт кидає, але відмахується від Біллі, коли той збирається знову кинути йому диск. Хтось сигналить йому, коли він повертає на Березову, і в Піта мало серце з грудей не вискакує, але це всього-на-всього Андреа Келлогг, жінка, яка раз на місяць робить зачіску Лінді Сауберс. Піт у відповідь показує піднятий великий палець і демонструє, як він сподівається, променисту посмішку. «Дякувати Богу, хоч не хоче грати у фрісбі», — думає він.

І ось він біля Залу відпочинку. Це триповерховий цегляний короб із табличкою на фасаді: «Продається. Дзвонити в агентство нерухомості Томаса Сауберса» і нижче номер мобільного телефону батька. Вікна на першому поверсі забиті фанерою, щоб їх не побило місцеве хлопацтво, але загалом будівля виглядає цілком непогано. На стінах кілька написів і бездарних малюнків, як же без цього, але цей заклад і в кращі дні був мішенню для доморощених художників. Галявина перед будинком підстрижена. «Це тато постарався», — не без гордості думає Піт. Напевно, найняв для цього якогось пацана. Я б задарма не став із цим морочитися.

Він зупиняє візок біля основи драбини, викладає картонні коробки, одну за одною й уже дістає з кишені ключі, коли поруч зупиняється роздовбаний «Датсун». Це містер Еванс, який раніше був тренером малої бейсбольної ліги, коли в цій частині міста ще існувала мала ліга. Піт грав за нього, коли містер Еванс тренував «Зебр» із «Зоні».

— Гей, центральний захиснику! — Він перегнувся, аби опустити пасажирське вікно.

«Бля, — думає Піт. — Бля-бля-бля».

— Вітаю, тренере Еванс.

— Що ти тут робиш? Вони знову відкривають Зал?

— Навряд чи. — Піт заздалегідь приготував історію на подібний випадок, але сподівався, що скористатися нею не доведеться. — Тут наступного тижня якась політична зустріч буде. Ліга виборниць? Або якісь дебати? Не знаю напевно.

Принаймні це схоже на правду, тому що цього року мають відбудуться вибори, і до праймериз залишилося всього декілька тижнів, тому міська влада готується повним ходом.

— Так, у них є багато про що посперечатися. — Містер Еванс, повненький і доброзичливий, ніколи не був видатним тренером, натомість завжди вмів підтримати командний дух і після гри з радістю ділився содовою. Зараз на ньому стара бейсболка з емблемою «Зебр Зоні», вицвіла й уся в плямах від поту.

— Допомогти?

О ні, будь ласка, ні!

— Ні, я сам.

— Гей, та я залюбки підсоблю. Колишній тренер Піта глушить мотор «Датсуна» і починає перевалювати своє важке тіло через сидіння, збираючись вистрибнути.