Розділ «Частина 2 Давні приятелі»

Жереб кинуто.

16

Перш ніж увійти до будинку, Піт пірнає в гараж переконатися, що старий Тінин візок «Кеттлер» на місці. Від багатьох старих речей вони позбулися на дворовому розпродажі, коли виїжджали зі старого будинку, але Тінсі тоді підняла такий галас через цей «Кеттлер» з його старомодними дерев’яними бортиками, що мати поступилася. Спочатку Піт його не знаходить і починає хвилюватися. Потім помічає возик у кутку й полегшено видихає. Він пам’ятає, як Тінсі, склавши на нього всі свої м’які іграшки (місіс Бізлі, звичайно ж, посідала головне місце), розгулювала з ним туди-сюди галявиною, повідомляючи всім, що вони йдуть «на нік-нік до лісу з сендвічами з перченою шинкою та з імбирним печивом для слухняних діток». То були чудові дні до того, як один псих на викраденому «Мерседесі» усе змінив.

Після цього нік-ніків не було.

Піт входить до будинку й прямує точнісінько до маленького домашнього кабінету батька. Серце його несамовито калатає, бо настала найважливіша частина всієї справи. Усе може піти не так, навіть якщо він знайде потрібні ключі. Але, якщо він їх не знайде, можна й не починати. Плану Б у нього немає.

Незважаючи на те, що бізнес Тома Сауберса обертається переважно навколо пошуків нерухомості — він знаходить цікаві будинки, які виставлені на продаж або можуть бути виставлені, і передає їх дрібним компаніям і незалежним операторам, — він почав помалу повертатися безпосередньо до продажів, хоча й невеликими обсягами й тільки тут, у Норт Сайді. У 2012 це майже не приносило доходу, але за останніх два роки він успішно провів кілька великих угод й отримав ексклюзивне право займатися продажем дюжини приватних будинків на вулицях із назвами дерев. Один з них — іронію відчули всі — будинок № 49 на В’язовій вулиці, який належав Деборі Хартсфілд і її синові, Брейді, так званому Мерседес-Кілеру.

— Цей я, напевно, довго продаватиму, — якось за обідом сказав тато, а потім розсміявся.

Ліворуч від батьківського комп’ютера на стіні висить пробкова панель. До неї пришпилені ключі від різних будинків, з якими він зараз працює, кожен на окремому кружальці. Піт жадібно нишпорить очима по панелі, бачить те, що шукає, — те, що йому потрібно, — і б’є повітря кулаком. На ярлику цього ключа написано: «ЗАЛ ВІДПОЧИНКУ, БЕРЕЗОВА ВУЛИЦЯ».

— Навряд чи я щось зможу зробити з цим цегляним слоном, — сказав за іншим обідом Том Сауберс. — Але, якщо вийде, ми зможемо попрощатися з цим місцем і повернутися в край гідромасажних ванн та «БМВ». Так він завжди називає Вест Сайд.

Піт ховає ключі від Залу відпочинку в кишеню до мобільника, потім мчить нагору й дістає портфелі, у яких переносив до будинку записники. Цього разу вони йому потрібні для недалекого перенесення. Він підіймається складаними сходами на горище й складає в них записники (конче обережно, хоч і поспішає). Потім один за іншим спускає портфелі на другий поверх, викладає записники на своє ліжко, повертає портфелі до батьківської шафи, після чого стрімголов кидається вниз, у самісінький підвал. Від усієї цієї біганини він спітнів, і від нього, напевно, смердить, як від мавпятника в зоопарку, але на душ поки що часу немає. Хоча сорочку змінити доведеться. У нього є футболка з емблемою клубу «Ключ»[65], яка ідеально підійде для того, що трапиться далі. «Ключ» постійно займається якимись громадськими роботами.

У підвалі мати зберігає запас порожніх картонних коробок. Піт хапає дві найбільші й повертається нагору, дорогою знову зайшовши до батьківського кабінету, щоб узяти «Шарпі»[66].

Не забудь покласти його на місце, коли будеш повертати ключі, нагадує він собі. Не забудь усе повернути на місце.

Він пакує записники в картонки — усі, крім шести, які все ще сподівається продати Ендрю Халлідею, — і закриває кришки. Маркером пише на кожній великими друкованими літерами: «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ». Він дивиться на годинник. Усе йде чудово… Поки Халлідей не прослухав запису на автовідповідачі й не напустив на нього поліцію. Піт не думає, що це станеться, але й виключати таке повністю теж не можна. Це незнайома територія. Перш ніж вийти зі своєї кімнати, він ховає ті шість записників за розхитану дошку у своїй шафі. Якраз вистачило місця, і, якщо все вийде, вони там пролежать зовсім недовго.

Він виносить картонки з гаража і вантажить їх на старий Тінин візок. Вирулює на під’їзну доріжку, згадує, що забув перевдягнутися в клубну футболку й знову біжить нагору. Коли він натягує через голову футболку, приходить думка, від якої холоне серце: записники залишилися на під’їзній доріжці. Речі, які стоять купу грошей, лежать собі без нагляду, вважай, що посеред вулиці, бери — не хочу.

— Ідіот! — лає він себе. — Ідіот, ідіот, сраний ідіот!

Піт кулею летить униз, нова футболка вже прилипає до зіпрілої спини. Візок на місці. Природно. Кому спаде на думку красти картонні коробки з написом «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ»? Отож бо й воно. Але все одно це було нерозумно, є люди, які цуплять усе, що не прибите цвяхами, і це породило ще одне важливе питання: скільки ще дурниць він уже зробив і зробить?

Він думає: «Мені взагалі не слід було влазити в це, я мусив подзвонити в поліцію й віддати всі гроші разом із записниками одразу, тільки-но я їх знайшов».

Але, маючи незручну звичку бути відвертим із самим собою (принаймні майже завжди), він розуміє, що, якби була в нього можливість щось переробити, він все одно зробив би так само, бо тоді батьки були на межі розриву, а він їх надто любив, щоб хоча б не спробувати цьому завадити.

«Й адже вийшло, — думає він. — Тільки після цього треба було зупинитися».

Але.