Розділ «Частина 1 Таємний скарб»

— Не знаю. Точно не сьогодні. Суди вже зачинено.

Вона хихотнула. Напевно, це добре. Він почекав, аби вона ще щось сказала. Вона не сказала. Думки Піта повернулися до скрині, захованої на березі річки під деревом. Виконуючи домашню роботу, він якимось чином утримував ці думки на відстані, але…

Ні, неправда. Ці думки не покидали його.

— Тінсі? Не засинай.

— Я не… — Судячи з голосу, вона вже майже заснула.

— Що б ти зробила, якби знайшла скарб? Закопану скриню, повну дорогоцінних каменів і золотих дублонів?

— Що таке дублони?

— Це такі старовинні гроші.

— Віддала б їх татові з мамою. Щоб вони більше не сварилися. А ти?

— Я теж, — відповів Піт. — Тепер іди до себе, щоб мені не довелося тебе нести.

Згідно з умовами страховки, Том Сауберс тепер мав право проходити терапію двічі на тиждень. Щопонеділка та щоп’ятниці о дев’ятій годині ранку за ним приїжджала спеціальна машина, вона ж повертала його назад о четвертій після гідротерапії та зборів, на яких люди із застарілими травмами й хронічними болями сідали в коло й обговорювали свої біди. Це означало, що два дні на тиждень будинок залишався порожнім.

У четвер ввечері Піт ліг спати, скаржачись на хворе горло. Уранці, прокинувшись, він заявив, що горло все ще болить і в нього піднялася температура.

— Гарячий, — сказала Лінда, приклавши зап’ястя до його чола. Піт сподівався на це всією душею, коли тримав голову у двох дюймах від лампи у своєму ліжку, перед тим як спуститися вниз. — Якщо завтра тобі не стане краще, доведеться вести тебе до лікаря.

— Гарна ідея! — вигукнув Том зі свого місця за столом, де він ганяв по тарілці яєчню. Вигляд у нього був такий, наче він узагалі не спав уночі. — До фахівця. Зараз покличу особистого водія. «Роллс-Ройс» зайнятий, Тіні потрібно їхати на теніс у клуб, але друга машина, здається, вільна.

Тіна пирснула від сміху, а Лінда осудливо глипнула на Тома, та, перш ніж вона встигла відповісти, Піт сказав, що йому не настільки погано, й одного дня вдома йому вистачить, щоб одужати. Якщо не за день, то за вихідні він точно видужає.

— Сподіваюся, — зітхнула вона. — Ти їсти хочеш?

Піт хотів, але ж знав, що зізнаватися в цьому нерозумно, раз у нього має боліти горло. Він прикрив рот рукою й зобразив покашлювання.

— Може, трохи соку. Потім, напевно, піду нагору та спробую ще поспати.

Тіна вийшла з будинку першою, побігла до рогу, де вони з Еллен обговорювали ті дивакуваті теми, які обговорюють дев’ятирічні дівчиська, чекаючи на шкільний автобус. Потім мама поїхала на «Форді» до школи. Останнім покинув будинок тато, він пройшов на милицях під’їзною доріжкою до мікроавтобуса, що вже чекав на нього. Піт, проводжаючи його поглядом із вікна своєї спальні, подумав, що батько останнім часом ніби поменшав. Волосся, що стирчало з-під шапки з написом «Бабаки», уже торкнулася сивина.

Коли мікроавтобус поїхав, Піт одягнувся, узяв із комори одну з торбин, з якими мама ходила до магазину, і вийшов у гараж. З батьківських інструментів він вибрав молоток і долото, сунув їх у торбину. Захопивши лопату, він вирушив, але, пройшовши кілька кроків, повернувся й захопив ще й лом. Бойскаутом він ніколи не був, але вважав, що краще бути готовим до всього.