Розділ «Частина 1 Таємний скарб»

— Чудово, — кивнув Морріс. Навряд чи до завтра місіс Маллер помре від серцевого нападу, але все може статися. Як сказав інший великий поет, надія квітне в людській душі довіку[10].

Ключі від будинку й гаража знаходилися там, де й завжди, висіли праворуч від ґанку. Морріс загнав «Біскейн» до гаража й поставив скриню з крамниці лахмітника на бетон. Йому аж кортіло взятися за четвертий роман про Джиммі Ґолда, але записники були звалені гамузом, і до того ж у нього, мабуть, очі повилазять, перш ніж прочитає хоч одну сторінку із дрібним почерком Ротстайна.

Завтра, пообіцяв він собі. Після того як поговорю з Енді й зрозумію, як він буде з цим розбиратися, розкладу їх по порядку й почну читати.

Він запхав скриню під старий батьківський робочий стіл і накрив листом пластику, який знайшов у кутку, після чого зайшов до будинку й оглянув рідні пенати. Тут мало що змінилося, що було досить огидно. У холодильнику не було нічого, крім банки консервованих пікулів і пачки харчової соди, але в морозилці знайшлося декілька упаковок напівфабрикатів «Хангрі мен». Одну упаковку він поставив у мікрохвильову піч, повернув ручку на 350 і піднявся нагору до своєї старої спальні.

«Мені пощастило, — подумав він. — Добився. У мене на руках неопубліковані рукописи Джона Ротстайна за вісімнадцять років роботи».

Він дуже втомився, аби відчувати радість чи навіть гостре задоволення. Він майже заснув, приймаючи душ, а потім ще під час поїдання моторошного на вигляд м’ясного рулету з картоплею швидкого приготування. Якось-таки він зумів доїсти, після чого насилу знову піднявся нагору. Заснув він за сорок секунд після того, як його голова доторкнулася подушки, і прокинувся наступного ранку о дев’ятій двадцять.

Після гарного відпочинку, лежачи на дитячому ліжку, яке прокреслив промінь сонячного світла, Морріс нарешті відчув радість, і йому дуже кортіло поділитися нею. А це означало зустріч з Енді Халлідеєм.

Він знайшов у шафі штани кольору хакі й симпатичну смугасту сорочку, змастив волосся гелем і гладко зачесав його назад, потім заглянув до гаража перевірити, чи все гаразд. Кивнувши, як йому здавалося, привітно місіс Маллер (яка знову спостерігала за ним крізь фіранки), він вийшов на вулицю й попрямував до автобусної зупинки. У центр міста він прибув майже о десятій, пройшов один квартал і зазирнув на Елліс-авеню, де на тротуарі під рожевими парасольками стояли столики кафе «Щаслива чашка». Звісно, Енді був там, пив каву під час перерви. До того ж він сидів спиною, і Морріс зміг підійти до нього непомітно.

— Гав! — гаркнув він, хапаючи Енді за плече старої вельветової куртки.

Його старий друг — його єдиний друг у цьому дурному насміху над містом — підскочив і розвернувся. Кава перекинулася й розлилася на стіл. Морріс відступив на крок. Він хотів налякати Енді, але ж не настільки.

— Слухай, про…

— Що ти зробив? — запитав Енді низьким, квапливим шепотом. Очі його виблискували за скельцями окулярів у черепаховій оправі, які Морріс завжди вважав ознакою показної манірності. — Що ти зробив?

Морріс очікував зовсім іншого вітання. Він присів.

— Те, про що ми говорили. — Він пильно вдивився в обличчя Енді й не побачив веселого, трохи зверхнього інтелектуала, якого вдавав із себе його друг. Енді здавався переляканим. Чого він боявся? Морріса? Можливо. За себе? Майже напевно.

— Я не маю з то…

Морріс приніс із собою пакет із коричневого паперу, який узяв на кухні. З нього він дістав один із записників Ротстайна й обережно, щоб не торкнутися калюжки кави, поклав його на столик.

— Зразок. Один із цілої купи. Їх найменше півтори сотні. Я ще не встиг перерахувати, але це справжній джек-пот.

— Прибери! — знову зашипів Енді, як персонаж поганого шпигунського кіно. Його очі бігали з боку в бік, але весь час поверталися до записника.

— Ідіот, убивство Ротстайна на першій шпальті «Нью-Йорк Таймс», усі канали лише про нього й торочать.

Ця звістка приголомшила Моррі. Тіло письменника мали знайти ще тільки за три дні, а то й за шість. Поведінка Енді було ще більш дивною. Він нагадував зацькованого щура.