Розділ «Частина 1 Таємний скарб»

Піт босоніж побіг униз. Вітальня знаходилась одразу внизу, під сходами, але вони не побачили його. Вони дивилися один на одного, розігруючи трагічну п’єсу, яку ніхто навіть безкоштовно не став би дивитися. Батько бундючиться на милицях, очі червоні, щоки колючі від щетини; мати тримає сумочку перед грудьми, як щит, і кусає губи. Це було жахливо. І що найгірше? Він любив їх обох.

Батько не став пригадувати Надзвичайний фонд, заснований за місяць після масового вбивства біля Міського Центру єдиною, що залишилася в місті, газетою спільно з трьома місцевими телеканалами. Браян Вільямс навіть зробив сюжет про це в «Нічних новинах Ен-бі-сі» — про те, як це мужнє маленьке містечко згуртувалося, коли трапилося лихо, про небайдужі серця, про руку допомоги й усе таке інше, а тепер слово від нашого спонсора. Надзвичайний фонд заспокоїв усіх днів на шість. Про що замовчували газети, так це про те, як мало грошей було зібрано. Навіть після всіх благодійних забігів, благодійних мотокросів та концерту фіналіста конкурсу «Американський ідол». Надзвичайний фонд виявився таким мізерним, тому що зараз важко було всім. Звісно ж, усе, що вдалося зібрати, треба було розподілити між дуже великою кількістю людей. Сім’я Сауберс отримала чек на тисячу двісті доларів, потім ще один на п’ятсот і ще один на двісті. Минулого місяця прийшов чек із позначкою «остання частина» на п’ятдесят доларів.

Піт прошмигнув у кухню, схопив черевики та куртку й вийшов. Перше, що він помітив, — на сходинках чорного ходу не було ніякого льоду. Батько збрехав про це. Було занадто тепло для льоду, принаймні на сонці. До весни ще залишалося шість тижнів, але відлига тривала вже тиждень, і з усього снігу у дворі залишилося тільки кілька вкритих скоринкою купок під деревами. Піт підійшов до паркану й відчинив хвіртку.

Однією з переваг життя в Норт Сайді була наявність незабудованої ділянки розміром із квартал за Сикоморовою вулицею. П’ять акрів непролазних кущів і приземкуватих дерев тягнулися вниз, до замерзлої річечки. Тато Піта говорив, що ця ділянка в такому стані перебуває вже давно й, найімовірніше, такою найближчим часом і залишиться через якусь нескінченну суперечку про те, кому вона належить, і що можна було б на ній побудувати. «Зрештою, від цих суперечок ніхто не виграє, лише юристи, — сказав він Піту. — Пам’ятай це».

На думку Піта, діти, які хотіли трохи відпочити від батьків, теж вигравали.

Доріжка йшла звивистою діагоналлю повз оголені взимку дерева, наприкінці впираючись у Зал відпочинку на Березовій вулиці, старий Нортфілдський молодіжний центр, який доживав останні дні. У теплу погоду на доріжці й навколо тинялися старші хлопці — приводили сюди своїх подружок, курили сигарети або дур, пили пиво, — але цієї пори там нікого не було. А якщо дорослих хлопців немає, значить, шлях вільний.

Іноді Піт приводив сюди сестру, коли батьки серйозно заводилися, а це траплялося дедалі частіше й частіше. Прийшовши до Залу відпочинку, вони кидали м’яч у кошик, дивилися відео або грали в шашки. Він не знав, куди поведе її, якщо Зал закриється. Тут і піти було більше нікуди, крім «Зоні», цілодобової крамнички. Сам він, прогулюючись на самоті, доходив лише до струмка, жбурляв каміння у воду або взимку розбивав ними лід, перевіряючи, чи зможе пробити дірку, і насолоджуючись спокоєм.

Авки-гавки — це, звичайно, погано, але найбільше він боявся, що тато — який завжди через пігулки оксиконтину був завжди трохи не при собі — коли-небудь підніме руку на матір. Це вже остаточно розірве тканину їхнього шлюбу. А якщо ні? Якщо вона буде терпіти побої? Це було б ще гірше.

«Але цього ніколи не станеться, — переконував себе Піт. — Тато ніколи не зробить такого».

А якщо таки зробить?

Сьогодні вдень річка ще була вкрита льодом, але лід здавався прогнилим і був увесь укритий великими жовтими плямами, неначе якийсь велетень тут зупинився помочитися. Виходити на нього Піт не наважився. Ні, якби лід проломився, він би не потонув, нічого такого — води тут було по коліно, — але йому не хотілося повертатися додому й пояснювати, чому штани й шкарпетки мокрі. Він сів на повалене дерево, кинув кілька камінців (маленькі відскакували й котилися, а великі пробивали жовті плями), потім просто став дивитися на небо. Із заходу на схід по ньому пливли пухнасті хмари, більше схожі на весняні, ніж на зимові. Одна хмара нагадувала стару з горбом (а може, це був рюкзак?), інша — зайця, був там ще дракон і…

Глухий звук, ніби впало щось важке, крихке, відволік його. Він повернувся вліво й побачив, що шматок берега, підточений снігом, що танув упродовж тижня, обвалився, оголивши коріння дерева, яке й без того загрозливо нахилилося — от-от завалиться. Простір, що звільнився, був схожий на печеру, і, якщо він не помилявся — хто його зна, може, це просто тінь, — там щось лежало.

Піт підійшов до дерева, ухопився за одну з голих гілок і нахилився, щоб краще роздивитися. Справді, усередині щось було, причому щось велике. Край ящика?

Він спустився вниз уздовж берега, видовбуючи каблуками сходинки в розгрузлій землі. Опинившись під місцем невеликого обвалу, Піт сів навпочіпки. Він побачив потріскану чорну шкіру й металеві смуги із заклепками, а ще ручку розміром зі стремено. Скриня! Хтось заховав тут скриню.

Змучений збудженням і цікавістю, Піт схопився за ручку та смикнув. Скриня не ворухнулася. Занадто міцно засіла в землі. Піт знову потягнув, але з таким же успіхом. Ні, не витягнути. Без інструментів — точно.

Він знову присів, опустивши руки між стегон — так часто робив батько до того, як дні присідань дійшли до кінця, і став просто дивитися на скриню, яка виглядала з чорної, поритої корінням землі. Нерозумно, напевно, було думати про «Острів скарбів» (а ще про «Золотого жука», якого вони проходили з англійської торік), але він згадав їх. Чи це було занадто нерозумно? Невже? Крім переконань у тому, що знання — сила, містер Джейкоб завжди підкреслював важливість логічного мислення. А хіба не логічно припустити, що хтось сховав скриню в безлюдному місці, бо в ній заховано щось цінне?

До того ж вона лежала тут досить давно. Весь її вигляд про це говорив. Шкіра потріскалася й місцями з чорної зробилася сірою. Піт подумав: «Якщо сильно потягнути за ручку, вона може зламатися». Потьмянілі металеві смуги заіржавіли.

Прийнявши рішення, він щодуху помчав доріжкою назад до будинку. Пробіг хвіртку, увійшов на кухню, прислухався. Голосу не чутно, телевізор теж мовчить. Батько, імовірно, пішов подрімати в спальню (ту, що на першому поверсі, мамі з татом доводилося спати там, хоч вона й маленька, тому що татові тепер було важко підійматися сходами). Мама могла піти з ним, іноді вони так мирилися, але частіше сиділа в кімнаті для білизни, яка слугувала їй за кабінет, де складала резюме і шукала роботу через інтернет. Папа кинув це заняття (і Піт мав визнати, не без підстав), але мама продовжувала спроби. Вона хотіла знову викладати в школі, і не тільки через брак грошей.

Поряд із будинком стояв гараж, але мама ніколи не ставила туди свій «Фокус», хіба що коли наближалася хуртовина. Гараж був захаращений різними речами зі старого будинку, для яких не вистачило місця в цьому новому орендованому місці. Там зберігався татів ящик з інструментами (Том виставляв їх на «Сraigslist» або на якомусь схожому сайті, але ніхто не давав за них стільки, скільки він хотів отримати), його й Тінині старі іграшки, бочка із сіллю з черпаком і деяким садовим приладдям, що стояло біля задньої стіни. Схопивши лопату, Піт побіг назад на доріжку, тримаючи її перед собою, як солдат гвинтівку.

Видовбані раніше сходинки допомогли йому спуститися до струмка, і, опинившись унизу, Том узявся за роботу на невеликому зсуві, який оголив скриню. Він перекидав землю, що обвалилася, назад у дірку під деревом, не всю, а скільки зміг. Заповнити її до самого шишкуватого коріння не вдалося, але край скрині зник з очей, це йому й було потрібно.