Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Морисе! — заверещала Лідія, виходячи з будинку й обтираючи мильну піну з рук кухонним рушником. — Морисе, ану злізь із драбини, негайно!

— Що? — Щоб її побачити, Морису довелося повернути голову. Він стояв на передостанньому шаблі алюмінієвої розсувної драбини. Уздовж цього шабля йшла яскраво-жовта наліпка з написом: «НЕБЕЗПЕЧНО! ВИЩЕ МОЖНА ВТРАТИТИ РІВНОВАГУ!» На Морисі був теслярський фартух із широченними кишенями, в одній лежали цвяхи, а в другій — міцні скоби. Земля під ніжками драбини була трохи нерівна, тож, коли він ворушився, драбина злегка погойдувалася. Шия боліла від поганючої прелюдії до мігрені. Морис був сердитий. — Що?

— Злазь звідти, кажу, поки спину собі не зламав.

— Мені ще трохи.

— Морисе, ти на тій драбині гойдаєшся, як у човні. Злазь.

— Коли дороблю, тоді й злізу! — сердито відрубав він. — Не займай мене!

— Ти собі спину зламаєш, — страдницьки повторила вона й пішла в будинок.

Через десять хвилин, коли він забивав у стічний жолоб останній цвях, відхилившись назад і ледве балансуючи на драбині, пролунав котячий вереск, й одразу ж за ним — лютий собачий гавкіт.

— Що там за…

Морис озирнувся, і розсувна драбина небезпечно гойднулася. Тієї самої миті їхній кіт (Любчик його звали) вилетів з-за рогу гаража. Він весь розпухнатився, шерсть стояла дибки, зелені очі палали. За ним, висолопивши язика й тягнучи за собою повідець, гнався роґанівський цуцик Коллі.

Любчик, якому всілякі забобони були помітно до лампочки, шаснув попід драбиною. Коллі кинувся за ним.

— Куди преш, псина тупа, ану пішов звідси! — заволав Морис.

Драбина похитнулася. Коллі вдарився об неї боком. Драбина стала падати набік, і Морис, завиваючи від жаху, полетів разом із нею на землю. Цвяхи й скоби посипалися з теслярського фартуха. Приземлився Морис половиною тіла на бетонну під’їзну доріжку, іншою половиною — на землю, і в спині одразу ж спалахнув страшний несамовитий біль. Він радше не почув, як луснув його хребет, а відчув це. А потім на якийсь час усе навколо сповила сіра імла.

Коли всі предмети перед очима знову набули різкості, виявилося, що він усе ще лежить половиною тіла на бетонній доріжці, серед цвяхів і скоб. Лідія вклякла над ним і плакала. Сусід Роґан теж був поряд, з лицем блідим, мов саван.

— А я ж казала! — белькотіла Лідія. — Я ж казала, злазь! І що тепер? Подивися, що ти наробив!

Морис зрозумів, що дивитися не має ні найменшого бажання. Його тулуб посередині оперізувала смуга задушливого пульсуючого болю, і це було погано, але було й ще щось значно гірше: нижче поясу болю він не відчував нічого — зовсім нічого.

— Пізніше голоситимеш, — хрипко промовив він. — Лікаря викликай.

— Я викличу, — сказав Роґан і побіг у свій будинок.

— Лідіє. — Морис облизнув губи.

— Що? Морисе, що? — Вона схилилася над ним, і на щоку йому ляпнула сльоза. Напевно, то було зворушливо, однак від цього він сіпнувся, а сіпання тільки посилило біль.