Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Тату, містер Денкер… по-моєму, у нього серцевий напад. Ні, точно серцевий напад.

— Господи! — Батьків голос ненадовго затих, і Тод почув, як він повторює почуте дружині. Потім голос повернувся. — Він живий? Як тобі здається?

— Живий. При тямі.

— Добре, дякувати Богу. Викликай «швидку».

— Уже.

— Два-два-два?

— Так.

— Молодчина. Як він, на твій погляд? У тяжкому стані?

(у тяжкому, та, курва, недостатньо!)

— Тату, я не знаю. Сказали, «швидка» скоро буде, але… чогось мені страшно. Можеш приїхати почекати зі мною?

— Авжеж. Дай мені чотири хвилини.

Поки батько вішав трубку і зв’язок увірвався, Тод встиг почути, як він щось каже матері. І собі поклав слухавку на важіль.

Чотири хвилини.

Чотири хвилини на те, щоб зробити все, що не встиг. Чотири хвилини, щоб згадати те щось, про що він точно забув. Чи, може, і не забував зовсім? Може, це просто нерви. Господи, як же шкода, що довелося телефонувати батькові. Але то була цілком природна річ, чи не так? Звісно. А чи була ще якась природна річ, якої він не зробив? Щось?..

— От я безголовий! — зненацька простогнав він і блискавкою назад шугонув на кухню. Голова Дюссандера покоїлася на столі, повіки були напівстулені, на обличчі застиг загальмований вираз.

— Дюссандер! — заволав Тод, грубо хапаючи старого за плечі й трясучи, аж старий застогнав. — Прокинься! Та прокидайся ж ти, стара смердючка!

— Що таке? «Швидка»?

— Лист! Зараз сюди приїде мій батько, зовсім скоро він буде тут. Де той галімий лист?

— Що… який лист?

— Ти сказав, щоб я їм сказав, що тобі прийшов важливий лист. А я сказав… — Раптом серце пішло у п’яти. — Я сказав, що він з-за океану… з Німеччини. Боже! — Тод ухопився за голову, запустивши пальці у волосся.