Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Що в тебе там?

— Табель.

Дюссандер узяв теку, розгорнув і відставив руку подалі, щоб мати змогу прочитати.

— Англійська… «А». Історія Америки… «А». Наука про Землю… «B з плюсом». Суспільствознавство… «А». Початкова французька… «B з мінусом». Вступ до алгебри… «B». — Він поклав табель на стіл. — Дуже добре. Як ви, молодь, там кажете? Ми врятували твою шкуру, хлопче. Тобі доведеться правити якісь цифри в останній колонці?

— З алгебри та французької, але не більше, ніж на вісім-дев’ять пунктів загалом. Думаю, що вже нічого з цього ніколи не випливе. І, напевно, цим я завдячую тобі. Не скажу, що пишаюсь цим, але це правда. Тому дякую.

— Яка зворушлива промова. — І Дюссандер знову закашлявся.

— Мабуть, тепер ми не дуже часто будемо бачитися, — сказав Тод, і Дюссандер враз перестав кашляти.

— Ні? — досить увічливо спитав він.

— Ні, — підтвердив Тод. — Ми двадцять п’ятого червня летимо на місяць на Гаваї. А у вересні я ходитиму до школи на іншому боці міста. Через ту мороку з автобусними перевезеннями[88].

— А, так, ті Schwarzen[89], — кивнув Дюссандер, знічев’я наглядаючи за мухою, що повзла червоно-білою шахівницею церати. — Двадцять років ця країна марудила й світом нудила через Schwarzen. Але ми-то з тобою знаємо, що треба було робити… правда ж, хлопче? — Він беззубо вишкірився в посмішці, і Тод не витримав та опустив погляд, відчуваючи знайому нудоту, коли шлунок раптом піднявся й упав униз. Жах, ненависть і бажання зробити щось таке нестримно кошмарне, що на це можна було б дивитися лише в тих його сновидіннях.

— Слухай, я збираюся вступати в коледж, якщо ти раптом не знав, — сказав Тод. — Я знаю, що до цього ще далеко, але я вже думаю над цим. Навіть знаю, на який факультет. Історичний.

— Це гідно захвату. Той, хто не пам’ятає свого минулого, не має…

— Ой, та замовкни, — обірвав його Тод.

Дюссандер досить-таки люб’язно послухався. Він знав, що хлопець ще не договорив. Сидів, згорнувши руки, і спостерігав за ним.

— Я можу забрати свого листа в друга, — зненацька випалив Тод. — Знаєш що? Я дам тобі його почитати, а потім на твоїх очах спалю. Якщо…

— …якщо я заберу певний документ зі своєї банківської скриньки.

— Ну… ага.

Дюссандер зітхнув — то було довге, шумне, сповнене гіркоти зітхання.

— Хлопчику мій, — мовив він. — Бачу, ти й досі не розумієш ситуації. І ніколи не розумів, від самого початку. Частково тому, що ти ще зовсім хлопчисько, але не зовсім… навіть тоді, на початку, ти був дуже старим хлопчиськом. Ні, справжнім мерзотником тут є і завжди була твоя безглузда американська самовпевненість, що не дозволила тобі обміркувати можливі наслідки того, що ти накоїв… та й досі, навіть тепер, не дозволяє.

Тод хотів щось сказати, але Дюссандер непохитно здійняв руки, раптом набувши вигляду найстарішого у світі регулювальника вуличного руху.