Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

І Тод йому всміхнувся. А Дюссандер сам собі не повірив, коли відчув, що всміхається у відповідь (звісно, не тому, що йому так хотілося).

5

Листопад 1974-го.

Дік Боуден, Тодів батько, був навдивовижу схожий на кіно-і телеактора Ллойда Бокнера. Йому (Боудену, не Бокнеру) було тридцять вісім років. Стрункий, із тонким станом, він любив вдягатися в сорочки стилю Ліги плюща й однотонні костюми, зазвичай темні. На будівельні майданчики він вбирався в хакі й захисну каску, що лишилася йому на пам’ять з тих часів, коли він, як доброволець Корпусу миру, допомагав проектувати й будувати дві дамби в Африці. Працюючи у своєму кабінеті вдома, він надівав вузькі окуляри, що мали звичку сповзати йому на кінчик носа й робили схожим на університетського декана. От і тепер, постукуючи табелем сина за першу чверть по блискучій скляній поверхні стола, він був у цих окулярах.

— Одне «добре». Чотири «задовільно». Одне «незадовільно». «Незадовільно», Господи Боже! Тоде, твоя мати цього не показує, але вона дуже засмучена.

Тод опустив погляд. Він не всміхався. Коли батько починав лаятись, то були дуже невтішні новини.

— Господи, у тебе ніколи не було такого табеля. «Незадовільно» за «Вступ до алгебри»? Що це таке?

— Тату, я не знаю. — Він смиренно дивився на свої коліна.

— Ми з мамою вважаємо, що ти останнім часом трохи забагато часу проводиш із містером Денкером. І замало гризеш граніт науки. Ми думаємо, що ти повинен обмежитися вихідними, двієчнику. Принаймні доти, доки ми не побачимо прогресу в навчанні…

Тод підвів погляд, і на одну-єдину секунду Боудену здалося, що він бачить в очах сина спалах дикого мертвотно-блідого гніву. Від подиву він сам широко розплющив очі, пальці стислися на жовто-оранжевому табелі Тода… та перед ним знову був малий Тод, дивився на нього відкрито, хоч і нещасними очима. Чи був у тих очах гнів? Звісно, ні, йому привиділося. Але та мить розбалансувала його, і тепер важко було зрозуміти, як бути далі. Тод не розлютився, та й Дік Боуден не хотів його розлютити. Вони з сином дружили, завжди були друзями, і Дік хотів, щоб так залишалося й надалі. Вони не мали один від одного жодних таємниць (окрім, хіба що, шурів-мурів Діка з секретаркою, але ж це не те, що можна розказати тринадцятирічному сину, правда? … та й до того ж, це не мало абсолютно ніякого стосунку до його домашніх, його сімейного життя). Так воно мало бути, так мусило бути в ошаленілому світі, де вбивці ходили на волі, підлітки в старших класах кололи собі героїн підшкірно, а в дев’ятикласників — ровесників Тода — знаходили венеричні хвороби.

— Ні, тату, будь ласка, не роби цього. Ну, тобто, не карай містера Денкера за те, що я накоїв. Тобто без мене йому буде зовсім сумно. Я виправлюся. Ну, правда. Та алгебра… вона мені мозок винесла. Але я пішов до Бена Тремейна, і ми з ним кілька днів вчилися разом, і я почав її доганяти. Просто… не знаю, я на початку затупив.

— Я думаю, ти проводиш з ним забагато часу. — Але Боуден вже потроху відтанув. Йому важко було відмовляти Тоду, важко засмучувати його, і те, що малий сказав про покарання старого за його, Тодове, відставання… чорт забирай, у цьому був сенс. Старий так нетерпляче очікував його візитів.

— Той містер Сторрмен, учитель алгебри, дуже суворий, — сказав Тод. — У нього багато хто «незадов» відхопив. А у трьох чи чотирьох так, узагалі, ще гірше.

Боуден задумливо кивнув.

— Я по середах більше не ходитиму. Поки не виправлю своїх оцінок. — Він усе прочитав у батька в очах. А замість записуватися на якісь заходи в школі, я щодня після уроків залишатимуся і буду вчитися. Обіцяю.

— Невже тобі справді так подобається той старий?

— Він кльовий, — чесно відказав Тод.

— Ну… добре. Хай цього разу буде по-твоєму, двієчнику. Але в січні я хочу бачити набагато кращі оцінки, ти мене зрозумів? Я ж про твоє майбутнє думаю. Можеш казати, що в дев’ятому класі ще зарано про це думати, але це не так. Ні в якому разі. — Як його мати любила повторювати: «Не марнуй — і не злидарюватимеш», — так і в Діка Боудена з язика часто зривалося: «Ні в якому разі».

— Я розумію, тату, — серйозним тоном відповів Тод. Як мужчина — мужчині.

— То киш звідси й влаштуй книжкам розминку. — Вказівним пальцем він посунув окуляри з кінчика носа на перенісся й поплескав Тода по плечі.