Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Жовтень 1974-го.

Дюссандер сильно схуд. Вони сиділи в кухні, а між ними на вкритому цератою столі лежав потертий примірник «Тома Джонса» (Тод, котрий завжди старався врахувати все до найменших подробиць, купив на частину своїх кишенькових стислий переказ роману від «Кліф Ноутс»[65] й уважно прочитав його зміст на той випадок, якщо мати чи батько розпитуватимуть про сюжет). Тод їв «ринґ-динґ»[66], який купив у маркеті. Дюссандеру він теж приніс таке тістечко, але старий не схотів. Лише зиркав на нього з-під лоба, сьорбаючи бурбон. Тод не міг стерпіти, щоб таке смачне добро, як «ринґ-динґ», пропало. Якщо Дюссандер не їстиме, він запитає, чи можна йому.

— То як воно потрапляло в Патин? — спитав він у Дюссандера.

— Залізницею, у вагонах. У вагонах з написами «МЕДИКАМЕНТИ». Лежало в довгих труноподібних ящиках. Влучний опис, як на мене. Ув’язнені вивантажували ящики й складали їх у лазареті. А потім уже наші люди переносили їх у комори. Уночі. Комори були за душовими.

— І то завжди був «Циклон-Б»?

— Ні, подеколи щось інше. Експериментальний газ. Верховне командування було зацікавлене в підвищенні ефективності. Якось нам прислали газ під кодовою назвою «ПЕГАС». Нервово-паралітичний. Слава Богу, більше його не присилали. Він… — Дюссандер побачив, як нахилився вперед Тод, як заблищали його очі, і раптово замовк та неохоче махнув рукою, що тримала безплатну склянку з бензозаправки. — Він погано подіяв. Нічого… особливого, було нудно.

Але Тод був не з тих, кого легко обдурити. Зовсім ні.

— Як він діяв?

— Убивав їх. А ти що думав — давав змогу ходити по воді? Убивав, та й по всьому.

— Розкажіть.

— Ні. — Дюссандер більше не здатен був приховувати жах, який його пронизав. Про «ПЕГАС» він не згадував уже… скільки? Десять років? Двадцять? — Я не буду тобі розказувати! Я відмовляюся!

— Розкажіть, — повторив Тод, злизуючи з пальців шоколад. — Розкажіть, бо ви знаєте, що буде.

«Так, — подумав Дюссандер. — Я знаю, що буде. Ще і як знаю, ти, гниле мале чудовисько».

— Вони від нього танцювали, — знехотя сказав він.

— Танцювали?

— Як і «Циклон-Б», він надходив через голівки душів. І вони… вони починали блювати і… випорожнюватися, мимоволі.

— Ого, — мовив Тод. — Обсиралися тобто? — Він показав на «ринґ-динґ», що лежав на тарілці перед Дюссандером. Свій він вже доїв. — Ви будете?

Дюссандер не відповів. Його очі затуманилися від спогадів. На обличчі застиг далекий холодний вираз, схожий на темний бік планети, що не обертається. У душі він відчував щось дуже дивне: поєднання огиди і — як таке могло бути? — ностальгії.

— На них нападали корчі, вони кричали — високими дивними голосами. Мої люди… вони називали «ПЕГАС» «газом йодля». Наприкінці вони падали на підлогу й просто лежали у своїх випорожненнях, вони лежали, так, лежали на бетоні, кричали й співали йодлем, а з носів юшила кров. Але я збрехав, хлопче. Газ їх не вбивав. Може, недостатньо сильним був, а може, ми просто не могли витримати й дочекатися. Напевно, тому. Чоловіки й жінки в такому стані не могли прожити довго. Зрештою я відправив п’ятьох людей із гвинтівками, щоб скінчили їхні муки. Якби це випливло, мені могло влетіти, я в цьому не сумніваюся. Це могли розцінити як марнування набоїв у той час, коли фюрер кожну гільзу оголосив надбанням нації. Але тим п’ятьом я довіряв. Хлопче, були часи, коли я думав, що ніколи не забуду тих звуків. Того йодля. І сміху.

— Та я думаю. — Тод дуже швидко впорався з «ринґ-динґом» Дюссандера. «Не марнуй — і не злидарюватимеш», — повторювала Тодова мати в тих нечастих випадках, коли Тод скаржився, що не хоче доїдати. — Хороша історія, містере Дюссандер. Ви завжди їх добре розповідаєте. Коли я вас на них розкручую.