Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Смачний.

— А можеш і мені такий зробити й принести в кабінет?

— Не можу. — Тод підвівся. — Пообіцяв містеру Денкеру, що прийду почитаю йому годинку-дві.

— Досі читаєте «Робінзона Крузо»?

— Нє. — Він показав їй корінець товстої книги, яку купив у букініста за двадцять центів. — «Тома Джонса».

— О боги й маленькі рибки! Тоде, дитинко, та ви цілий навчальний рік на цю книжку вб’єте. Хіба ти не міг узяти скорочену версію, як із «Крузо»?

— Може, і міг би, але йому закортіло послухати все. Так він сказав.

— А… — Кілька секунд мати просто дивилася на нього, а потім пригорнула до себе. Такі відверті вияви почуттів були їй не властиві, і Тоду стало трохи незатишно. — Яке ж ти миле сонечко, читаєш йому у свій вільний час. Ми з татом думаємо, що це просто… просто надзвичайно.

Тод скромно опустив очі.

— І нікому про це не хочеш розказувати. Ховаєш своє світло під посудиною.

— Та, ті діти, з якими я спілкуюся, ще подумають, що я якийсь дивак, — скромно усміхаючись у підлогу, сказав Тод. — Бо сране добро роблю.

— Не кажи цього слова, — неуважно промовила вона. А тоді: — Як думаєш, містер Денкер захоче з нами як-небудь повечеряти?

— Можливо, — невпевнено відповів Тод. — Слухай, мені вже пора відчалювати.

— Добре. Вечеря о шостій тридцять. Не забудь.

— Не забуду.

— Твій тато допізна затримається на роботі, тому ми знову будемо з тобою вдвох. Добре?

— Круто, мала.

З усмішкою, сповненою любові, вона провела його поглядом, сподіваючись, що в «Томі Джонсі» нема нічого такого, чого йому не слід читати. Тоду ж лише тринадцять років. Але навряд чи там могло бути щось погане. Він ріс у суспільстві, де журнали на зразок «Пентхаусу» були доступні для всіх, хто мав долар із чвертю, — для будь-якого малого, що може дотягтися до горішньої полиці стійки з журналами й краєм ока в нього зазирнути, поки продавець не накричить: «Поклади на місце й забирайся звідти!» У суспільстві, яке, здавалося, найбільше вірило в заповідь «перепихнися з ближнім», навряд чи, на її думку, книжка, якій двісті років, могла чимось запаскудити Тоду голову. Хоча старий, напевно, міг трохи від неї забалдіти. І, як любив повторювати Ричард, для дітей весь світ — лабораторія. Їм треба дозволяти по ній походити й покопирсатися в пробірках. І якщо дитина має здорову сім’ю, дім і люблячих батьків, то вона тільки стане сильнішою, якщо намне собі боки об такі-сякі кутки.

З їхньої кухні щойно вийшла найздоровіша дитина з усіх, яких вона знала, — покрутила педалі вгору вулицею на своєму «швіні». «Ми ні в чому не схибили з нашим хлопчиком, — подумала вона, повертаючись до стійки, щоб намастити собі сендвіч. — Провалитися нам на місці, якщо ми не впоралися з вихованням».

4