Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Усюди було однаково. У Гавані, Мехіко, Римі. Знаєш, я три роки в Римі прожив. Бачив, як на мене в кафе поверх капучино дивиться якийсь чоловік… жінка у вестибюлі, яку, здавалося, більше цікавив я, ніж журнал… офіціант у ресторані, що кидав на мене погляди, обслуговуючи інших відвідувачів. Я був свято переконаний, що ці люди вивчають мене, і тієї ночі мені снився той сон — звуки, джунглі, очі.

Та коли я переїхав в Америку, то викинув усе з голови. Я ходив у кіно. Раз на тиждень вибирався кудись поїсти, в один із тих фаст-фудів, де так чисто, затишно і світло від ламп денного світла. Тут, у будинку, я складав пазли, читав романи — погані здебільшого, — дивився телевізор. Вечорами заливався алкоголем, поки не відчував, що спати хочеться. І сни мене полишили. А коли я бачу, що на мене зиркають у супермаркеті, бібліотеці чи тютюновій крамничці, то вирішую, що схожий на їхнього дідуся… чи старого вчителя… чи сусіда з містечка, яке вони покинули багато років тому. — Дивлячись на Тода, він похитав головою. — Те, що сталося в Патині, відбувалося з іншим чоловіком. Не зі мною.

— Чудово! — вигукнув Тод. — Я хочу про все це почути.

Дюссандер міцно стулив повіки, а потім повільно розплющив очі.

— Ти не розумієш. Я не хочу про це говорити.

— Але говоритимете. Бо інакше я всім розкажу, хто ви такий.

Із посірілим обличчям Дюссандер втупився в нього.

— Я так і знав, — сказав він. — Рано чи пізно почнеться вимагання.

— Сьогодні я хочу почути про газові камери, — сказав Тод. — Як ви підсмажували євреїв. — Сліпуча усмішка, широка, осяйна. — Але, перш ніж почнете, вставте зуби. Із ними ви маєте кращий вигляд, однозначно.

Дюссандер зробив усе так, як сказав йому Тод. Він розповідав про газові камери й печі, аж поки Тоду не настала пора йти додому обідати. І щоразу, коли він намагався перевести розмову на якісь загальні речі, Тод рішучо насуплювався й запитував щось, уточнюючи, щоб повернути його в колію. Дюссандер багато пив, поки говорив. І не усміхався.

Зате усміхався Тод. Його усмішок вистачало на двох.

2

Серпень 1974-го.

Вони сиділи на задньому ґанку будинку Дюссандера під безхмарним усміхненим небом. Тод вбрався в джинси, кеди та футболку Малої ліги. На Дюссандері була мішкувата сіра сорочка й безформні штани кольору хакі з підтяжками. «Бомжацькі штані», — з прихованою відразою подумав Тод. Вигляд у них був такий, наче їх витягли з коробки на задньому подвір’ї складу Армії спасіння, що в центрі міста. Терміново треба було щось робити з тим, як Дюссандер вдягався вдома. Це трохи псувало Тоду кайф.

Вони їли «біґ-маки» — Тод привіз у кошику на велосипеді, швидко крутячи педалі, щоб бургери не охололи. Тод цмулив «колу» через пластикову соломинку. Дюссандер запивав бурбоном зі склянки.

Старечий голос підіймався й опадав, шелесткий, нерішучий, іноді майже зовсім нечутний. Збляклі блакитні очі, помережані звичними червоними прожилками, постійно бігали. Сторонній спостерігач подумав би, що це дід розмовляє з онуком, й останній, імовірно, проходить якийсь ритуал посвячення, бо дід передає йому досвід поколінь.

— Ось і все, що я пам’ятаю, — невдовзі закінчив Дюссандер і відкусив великий шматок сендвіча. Таємний соус «Макдональдсу» цівкою потік по його підборіддю.

— Ви можете згадати більше, — тихо сказав Тод.

Дюссандер зробив великий ковток зі склянки.

— Роби виготовляли з паперу, — зрештою мало не прогарчав він. — Коли один ув’язнений вмирав, робу передавали далі, якщо вона ще була придатна до носіння. Іноді в одній тонкій, як папір, робі ходило до сорока в’язнів. Мене дуже хвалили за ощадливість.