Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Авжеж, — недбалим тоном промовив Тод. Нарешті промінчик світла, рятівна лазівка, що видавалася порівняно безпечною. Насправді за весь час, що він ходив до Дюссандера, телефон у того дзеленчав усього разів шість. Торгові агенти, телефонні опитування, що питали про сніданкове їдло, а решта помилялися номером. Телефон він тримав лише на той випадок, якщо захворіє… як зрештою і сталося, хай його чорти в пеклі смажать. — Щотижня йому хтось дзвонив, раз чи два.

— А відповідав він німецькою? — притьмом поцікавився Ричлер. Він наче розхвилювався.

— Ні, — зненацька дав задню Тод. Йому геть не сподобалось хвилювання Ричлера — у ньому був якийсь підступ, щось небезпечне, він був цього певен. Зненацька Тоду довелося докласти несамовитих зусиль, аби на лобі не проступили краплини поту. — Він взагалі мало говорив. Пам’ятаю, кілька разів сказав щось на зразок: «У мене тут хлопець, який мені читає. Я тобі передзвоню».

— Зуб даю, це воно! — вигукнув Ричлер, обтираючи долоні об штани. — Закладаюся на свій аванс, це саме та людина. — Він із виляском згорнув нотатник (наскільки було видно Тоду, він у ньому нічого не записував, лише ґрамузляв якісь карлючки) і підвівся. — Хочу подякувати вам усім за допомогу. А тобі, Тоде, особливо. Я знаю, для тебе це було збіса великим шоком, але вже скоро все скінчиться. Сьогодні по обіді ми той будинок перевернемо догори дриґом — від підвалу до горища, а потім знову в підвал. Залучимо всі команди особливого призначення. У нас ще є шанс знайти дюссандерівського телефонного друзяку.

— Сподіваюся, — сказав Тод.

Поручкавшись з усіма, Ричлер пішов. Дік запитав у Тода, чи не хоче він піти надвір і до обіду покидати воланчик. Тод відповів, що йому не дуже хочеться ні в бадмінтон грати, ні обідати, і пішов нагору, похнюпившись і згорбившись. Батьки обмінялися співчутливими занепокоєними поглядами. Тод ліг на ліжко, втупився в стелю і думав про свою «тридцятку». Він дуже чітко бачив її внутрішнім зором. А думав про те, як стромляє ствол із воронованої сталі в слизьку жидівську поцьку Бетті Траск. Якраз те, що їй треба — вічно стоячий хрін. «Як тобі, Бетті? Подобається? — подумки запитував він у неї. — Коли натішишся, ти тільки скажи. — Уявляв її верески. І нарешті на його обличчі проступила жаска бліда посмішка. — Ти, суко, тільки скажи… добре? Добре? Добре?»

— І що ви скажете? — спитав Вайзкопф у Ричлера, коли той підібрав його біля забігайлівки за три квартали від будинку Боуденів.

— Я скажу, що малий якось причетний, — відповів Ричлер. — Якось, певним чином, до певної міри. Та чи холоднокровно він тримається? Якщо налити йому в рот гарячої води, то, я думаю, він виплюне кубики льоду. Я кілька разів заманював його в пастку, але не дістав нічого, що можна використати в суді. А якби тиснув далі, то за рік два, навіть якщо щось і склеїться, якийсь мудрагель-адвокат витягне його, бо скаже, що його спровокували. Він же ще неповнолітній. Принаймні з формальної точки зору. А насправді, якщо хочете знати мою думку, неповнолітнім він перестав бути років у вісім. Він такий страшний. — Ричлер вставив до рота сигарету й розсміявся. Доволі нервово. — Серйозно, така хрінь, аж мороз біля нього пробирає.

— Де він проколовся?

— На телефонних дзвінках. Це головне. Коли я підкинув йому цю ідейку, то побачив, як у нього загорілися очі — як у пінбольного автомата. — Ричлер повернув праворуч і повів «Шевроле Нова» без розпізнавальних знаків униз пандусом для виїзду на автостраду. За двісті ярдів праворуч од них був схил і сухе дерево, за яким суботнього ранку, не так давно, Тод без набоїв стріляв зі своєї гвинтівки.

— Він собі крутить у голові: «Цей лягавий зовсім шизонувся, якщо думає, що в Дюссандера тут, у місті, був друган-нацик, але якщо він справді так думає, то я виходжу сухим». Отож і каже: ага, Дюссандеру дзвонили, раз чи два на тиждень. Дуже загадкові дзвінки. «Не можу зараз говорити, Я передзвоню» — таке щось. Але протягом останніх семи років Дюссандер платив за телефон за особливим «тихим» тарифом. Майже жодних дзвінків, і ніяких міжміських. Раз чи два на тиждень йому ніхто не телефонував.

— Що ще?

— Він миттєво дійшов висновку, що вкрали тільки листа, більше нічого. Він знав, що то була єдина річ, яка зникла, бо сам вертався до будинку Дюссандера й забрав його.

Ричлер енергійно загасив сигарету в попільничці.

— Насправді ми думаємо, що той лист — бутафорія. Ми думаємо, що Дюссандера вхопив інфаркт, коли він закопував труп… найсвіжіший труп. У нього на взутті й манжетах була земля, свіжа, тому це життєздатне припущення. Це означає, що він зателефонував малому вже після серцевого нападу, а не до нього. Він повзе нагору й дзвонить малому. Малого це висаджує — якщо його взагалі щось може висадити… і він експромтом вигадує про лист. Байка така собі, але й не дуже погана… зважаючи на обставини. Він їде до Дюссандера й прибирає за ним гармидер. Усе, малий зловив хвилю, його пре, але час підтискає. Приїжджають фельдшери на «швидкій», от-от має прибути його батько, і для сценічного антуражу потрібен той лист. Він піднімається сходами нагору й розтрощує скриньку…

— І у вас є докази? — спитав Вайзкопф, і собі запалюючи цигарку. То був «плеєр» без фільтра, і Ричлеру засмерділо кінським лайном. «Не дивно, що Британська імперія розпалася, — подумав він, — коли вони почали смалити такі цигарки».

— Так, доказів у нас сила-силенна, — кивнув Ричлер. — На скриньці відбитки, що збігаються з відбитками, які ми знайшли в його шкільній особовій справі. Але його відбитки в тому проклятущому домі практично на всьому!

— Та все одно, якщо ви все це йому пред’явите, то можете налякати, — зауважив Вайзкопф.

— Ой, слухайте, бачили б ви того малого. Коли я сказав, що він холоднокровний, то не перебільшував. Він скаже, що Дюссандер раз чи два просив його принести ту скриньку, щоб звідти щось витягти чи щось туди покласти.

— Його відбитки є на лопаті.