Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Тод хотів бути детективом, коли виросте. — Моніка трохи скуйовдила Тоду волосся. Подорослішавши, Тод став усіляко ухилятися від таких виявів ніжності, але тієї миті наче й не заперечував. Господи, як їй неприємно було бачити його таким блідим. — Але тепер наче поміняв думку, хоче стати істориком.

— Історія — хороша наука, — похвалив Ричлер. — Але ти можеш стати істориком-слідчим. Чув коли-небудь про Джозефіну Тей?

— Ні, сер.

— Менше з тим. Хотів би я, щоб мої сини мріяли про щось більше, ніж побачити, як «Енджелз» виграють цього року чемпіонат.

Тод кволо всміхнувся й нічого не сказав.

Ричлер знову посерйознішав.

— Добре, розкажу вам нашу робочу версію. Ми думаємо, що, швидше за все, тут, у Санта-Донате, є людина, яка знала, хто такий Дюссандер.

— Невже? — здивувався Дік.

— О так. Хтось такий, хто знав правду. Може, ще один нацист-утікач. Я знаю, це схоже на якийсь шпигунський роман Роберта Ладлама, але хто міг подумати, що в такому тихому передмісті, як оце, є бодай один нацист-утікач? Тож коли Дюссандера забрали в лікарню, цей містер Ікс міг стрімголов примчати в будинок і забрати того листа, бо то був доказ. І тепер він перетворився на безліч клаптиків попелу, що плавають у каналізації.

— Усе одно не в’яжеться, — сказав Тод.

— Чому, Тоде?

— Ну, якби містер Денк… якби Дюссандер мав тут давнього друзяку з таборів чи просто давнього друзяку-нациста, нащо б він завдавав собі клопоту кликати мене до себе, щоб я читав йому того листа? Тобто, якби ви чули, як він мене виправляв, і все таке… принаймні цей давній друг-нацист, про якого ви говорите, зумів би прочитати німецькою.

— Слушно. От тільки, може, той інший чоловік сидить в інвалідному візку. Чи сліпий. Звідки нам знати, може, це якийсь Герман власною персоною, і він не наважується поткнутися надвір і показати лице?

— Люди в інвалідних візках і сліпі не дуже добре вміють стрімголов мчати до когось додому, щоб забрати листа, — зауважив Тод.

Ричлер знову подивився на нього із захватом.

— Це правда. Але сліпий міг поцупити листа, навіть якби прочитати його не міг. Чи спалити його.

Обміркувавши це як слід, Тод кивнув. Але водночас знизав плечима — щоб продемонструвати, що вважає цей аргумент притягнутим за вуха. Ричлер вийшов далеко за межі Роберта Ладлама й уже заглибився в незвіданий край Сакса Ромера[116]. Але притягнутий той аргумент за вуха чи ні, це ні хріна не має значення, чи не так? Ні, важливо те, що Ричлер досі рознюхує… і той жид, Вайзкопф, теж розхнюхує. Той лист, проклятущий лист! Якби ж тільки його не примушували мудрувати щось на ходу, як оце зараз! І раптом він знову подумав про свою «тридцятку», сховану в чохол на полиці в темній прохолоді гаража. Але він миттю відігнав від себе цю думку. Долоні змокріли.

— А в Дюссандера були друзі, про яких ти міг знати? — запитав у нього Ричлер.

— Друзі? Ні. До нього приходила прибиральниця, але потім вона переїхала, а іншої він не найняв. Улітку він домовлявся з якимось хлопцем, щоб стриг йому газон, але цього року, здається, не стриг. Там трава висока, правда ж?

— Так. Ми обійшли багатьох сусідів, але не схоже, щоб він когось наймав. А по телефону йому дзвонили?