Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Я більше не прийду, — сухо відповів Тод. — Ніколи. Це кінець. Ми квити.

— Квити. — Дюссандер згорнув руки на грудях і всміхнувся. Не лагідною усмішкою… Дюссандеру таке не було властиво, однак він помітно старався. — Я здогадувався, що можу це почути. Наступного тижня мене виписують з цього цвинтаря… принаймні обіцяють. Лікар каже, я ще кілька років протягну у своїй шкурі. Я спитав, скільки, а він лише розсміявся. Підозрюю, що це означає — не більше від трьох, а найімовірніше — не більше від двох. Та однаково я можу зробити йому сюрприз і прийти на прийом у рік Оруелла.

Два роки тому Тод би підозріливо насупився на такі слова, але зараз лише кивнув.

— Але, між нами кажучи, хлопче, я майже облишив надії побачити перелом століття.

— Я хочу тебе про щось запитати, — дивлячись на Дюссандера впритул, проказав Тод. — Тому й прийшов сьогодні. Хочу запитати про те, що ти якось був сказав.

Зиркнувши через плече на чоловіка в сусідньому ліжку, Тод підтягнув стілець поближче до ліжка Дюссандера. До його ніздрів долинув запах старого німця — сухий, він нагадував єгипетську кімнату в музеї.

— То питай.

— Той бомж. Ти сказав, що в мене є досвід у таких справах. Власний досвід. Що ти мав на увазі?

Дюссандер заусміхався трохи ширше.

— Я, хлопче, газети почитую. Старі шкарбани завжди читають газети, тільки не так, як це роблять молодші люди. Як відомо, канюки мають схильність збиратися наприкінці певних злітно-посадкових смуг у Південній Америці, коли віє підступний бічний вітер. Ти це знав? Отак і старий шкарбан читає газети. Місяць тому в недільній газеті «Санді» пройшла історійка. Не на перших шпальтах, бомжі та інша алкашня нікого не цікавлять аж так, щоб на першій сторінці про них писати. Але то була головна новина в постійній рубриці. «ХТО ПОЛЮЄ НА БЕЗХАТЧЕНКІВ САНТА-ДОНАТО?» — під таким заголовком її надрукували. Примітив. «Жовта» журналістика. Ви, американці, нею славитесь.

Тодові руки стислися в кулаки, погризені нігті сховалися з виду. Газети «Санді» він не читав ніколи — волів витрачати свій час на щось краще. Звісно, протягом щонайменше тижня після кожної зі своїх «гулянок» він переглядав газети щодня. Але жоден із його замордованих покидьків не добирався далі третьої сторінки. Думка про те, що хтось поза його спиною робить якісь припущення і з’єднує точки, розлютила його не на жарт.

— У статті йшлося про кілька вбивств, убивств із особливою жорстокістю. Різанина, забиття до смерті. «Брутальність нелюда» — так охарактеризував це автор. Але ти ж знаєш цих журналюг. Писака, який наваяв ту жалюгідну статейку, сам визнав, що серед цих нещасних високий рівень смертності і що в Санта-Донато вже давно нужденних більше, ніж треба. І якщо взяти будь-який із попередніх років, то не всі ці люди вмирали своєю смертю чи від поганих звичок. Убивства — теж не рідкість. Але в більшості випадків убивцею зазвичай виступав хтось із дегенератів-дружків покійника, а мотив — щось не поділили за грою в карти на копійку чи побилися за пляшку шмурдяку. Убивця найчастіше радо зізнавався. Його переповнювало каяття.

Але оці нещодавні вбивства не розкрили. А ще зловіснішим, на думку цього жовтого писаки — якщо, звісно, він думає головою, а не іншим місцем, — є високий показник зниклих за останні кілька років. Авжеж, припускає він знову, ці люди — просто сучасні бурлаки, не більше. Вони звідкись беруться й кудись ідуть. Але дехто з них пішов, не забравши чеків допомоги з безробіття чи чеків за поденну працю, які видають лише по п’ятницях. Чи могли вони стати жертвами цього Бомжорізника, запитує жовтушник? Жертвами, яких так і не знайшли? Тьху!

Дюссандер замахав руками в повітрі, неначе відмітаючи від себе таку безвідповідальну нісенітницю.

— Авжеж, це просто «м’ясо» для газетної аудиторії. Треба ж людей гарненько полякати недільного ранку. Він там звертається до старих жупелів. Вони вже оскому набили, але досі помічні — Клівлендський м’ясник[103], Зодіак[104], загадковий містер Ікс, котрий убив Чорну Жоржину[105], Джек — Пружинні П’яти[106]. Повна ахінея. Але вона змусила мене задуматись. А що ще лишається старому чоловікові, крім як думати, коли давні друзі більше не навідують його?

Тод пересмикнув плечима.

— І я подумав: «Якби я схотів помогти цьому мерзенному жовтушному горе-писаці (хоча, звісно, такого бажання в мене не виникне ніколи), то міг би пролити світло на деякі зникнення. Ідеться не про ті трупи, що їх знайшли зарізаними чи забитими до смерті, не про них, царство небесне їхнім заблудлим душам, а про деяких зниклих. Бо принаймні деякі з тих волоцюг, що зникли, лежать у мене в підвалі».

— І скільки їх там? — тихим голосом спитав Тод.

— П’ятеро, — спокійно відказав Дюссандер. — Разом із тим, якого ти допоміг мені поховати, лише п’ятеро.

— Ти справді схибнутий, — сказав Тод. Шкіра навколо очей у нього побіліла й стала блискучою. — У натурі довбонувся, геть уже різьбу зірвало.