Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Нівроку! — вигукнув Морис. — Знаєш, він не дуже зі мною розмовляє. Але з того, що каже, я зрозумів, що він натуралізований громадянин. Як я. Знаєш, я поляк. За походженням тобто. Із Радена.

— Справді? — ввічливо мовив Тод.

— Так. Знаєш, як у Радені називають кришку каналізаційного люка?

— Ні, — усміхнувся Тод.

— Винахід Говарда Джонсона[101], — і Морис розсміявся. Тод засміявся разом із ним. Здригнувшись від сміху, Дюссандер глипнув на них і ледь помітно насупився. Та потім Моніка щось сказала, і він знову перевів погляд на неї.

— То твій друг натуралізований чи ні?

— А, так, — кивнув Тод. — Він із Німеччини. Ессен. Знаєте таке місто?

— Ні, — відповів Морис. — Але в Німеччині я був лише раз. Цікаво, чи він пройшов війну.

— Оцього я не скажу. — Тодові очі враз похолоднішали.

— Ні? Ну та це не має значення. То було давно-давно, та війна. Ще два роки, й у цій країні з’являться люди, які за конституцією зможуть стати президентами. Президент, який народився вже після війни! Для них, либонь, не буде різниці між дюнкеркським чудом[102] і переходом Ганнібала зі слонами через Альпи.

— А ви були на війні? — поцікавився Тод.

— Можна й так сказати. Ти хороший хлопчик, прийшов навідати старенького… двох стареньких, зі мною включно.

Тод скромно всміхнувся.

— Я стомився, — сказав Морис. — Мабуть, посплю.

— Бажаю вам якнайшвидше одужати.

Морис кивнув, усміхнувся й заплющив очі. А Тод повернувся до ліжка Дюссандера, якраз вчасно, бо його батьки саме збиралися йти. Тато все поглядав на годинник і з награною щиросердістю в голосі вигукував, як же все-таки вже пізно. Але Морис Гейзель не спав. І потім ще довго не міг заснути.

Через два дні Тод повернувся в лікарню сам. Цього разу Морис Гейзель на сусідньому ліжку, вмурований у свій гіпс, міцно спав.

— Ти добре впорався, — тихо промовив Дюссандер. — Повертався потім у будинок?

— Так. Поклав назад скриньку й спалив того клятого листа. Не думаю, що комусь до нього є діло, але я боявся… не знаю чого. — Він знизав плечима, неспроможний сказати Дюссандеру, що його мучить якийсь забобонний страх щодо того листа. Страх, що хтось може забрести в будинок, хтось, хто читає німецькою, хтось, хто помітить, що в листі описано події десятирічної або навіть двадцятирічної давності.

— Наступного разу пронеси мені контрабандою щось випити, — попросив Дюссандер. — За сигаретами я не сумую, як виявилося, але…