Розділ без назви (3)

— Чому б нам не прибрати посуд і не розпочати «Похмурий дім»?

Склавши на купу кілька тарілок біля раковини, Джек бере книжку з віддаленого кінця стола і прямує за Генрі до вітальні. Дорогою, як завжди, зупиняється, щоб роздивитись студію свого друга. Двері з великим склом трохи прочинені до звукоізольованої кімнати, він бачить стіни, вкриті пірамідальним рельєфом, і електронне обладнання: мікрофон і програвач, які щойно повернулися з притулку Макстона і які були вже знову під’єднані перед м’яким стільцем, що крутиться; програвач для дисків і відповідний цифро-аналоговий адаптер під рукою, поруч мікшерний пульт і масивний магнітофон у сусідстві з великим вікном, що межує з кухнею. Коли Генрі планував студію, Роуді просила, щоб було вікно, бо, як пояснювала, хотіла мати можливість спостерігати, як він працює. Дротів не видно. Дисципліною і акуратністю студія нагадувала капітанську каюту на кораблі.

— Схоже, ти збираєшся працювати сьогодні вночі, — каже Джек.

— Я хочу підготувати ще два випуски Генрі Шейка, а також я працюю над підготовкою привітання до дня народження Лестер Ян і Чарлі Паркер.

— Вони народились одного дня?

— Майже. Двадцять друге і двадцять дев’яте серпня. Я не знаю, чи вмикати світло.

— Давай увімкнемо, — каже Джек.

Отже, Генрі Лайден вмикає дві лампи поруч із вікном, а Джек Сойєр прямує до м’якого стільця біля каміна, вмикає торшер і спостерігає, як його друг безпомилково рухається на світло, що падає крізь вхідні двері до добре оснащеного «щоб усе було під рукою» його улюбленого місця для відпочинку — дивана з дерев’яними спинками, вмикає ще дві лампи, а тоді вмощується, випроставши одну ногу. Легке світло поширюється видовженою кімнатою і освітлює Джека.

— «Похмурий дім», Чарльз Діккенс, — приступає Джек, прокашлявшись. — Гаразд, Генрі, ми розпочинаємо.

«Лондон. Михайлів день. Щойно добігла кінця судова сесія». Він читає і поринає у світ кіптяви та бруду. Брудні собаки, брудні коні, брудні люди, день без світла. Незабаром він дочитує до другого абзацу: «Туман повсюди. Туман згори річки, де він пливе поміж острівців і долин; туман унизу річки, де він клубочиться над вервечками суден і прибережного болота великого міста. Туман на Ессекських болотах, туман на Кентських долинах. Туман насувається на камбузи вугільних бригів; туман лежить на реях і огортає такелажі великих кораблів; туман опускається на планшири барж і маленьких човнів».

Його голос стихає, а розум тимчасово відволікається. Те, що він читає, на жаль, нагадує йому огорнені невидимим туманом Френч Лендінґ, Самне-стрит і Чейз-стрит, вогні у вікнах готелю «Оак Трі», Грізну П’ятірку, що причаїлась на Нейлгауз-роу, сірий підйом біля річки, Квін-стрит і живопліт біля притулку Макстона, невеличкі будинки, що розтягнулися, мов сітка; …який поглинає пошарпаний дороговказ «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» на автомагістралі, ковтає «Сенд Бар» і голодний опускається в долину.

— Вибач, — каже він, — я просто подумав…

— Я теж, — промовляє Генрі, — продовжуй далі, будь ласка.

Коротке мерехтіння старого дороговказу «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» йому навіть не натякає, що існує чорний дім, про який він ще нічого не знає, проте в який одного дня йому доведеться увійти, тож Джек знову зосереджує увагу на сторінці й читає далі «Похмурий дім». За вікнами сутеніє, а світло ламп теплішає. Справу Джарндисів проти Джарндисів розбирають у судах, до того ж адвокати Чизл, Мізл і Дрізл чи то допомагають, чи то заважають; леді Дедлок залишає сера Лестера Дедлока самого в їхньому величезному маєтку зі старою капличкою, тихою річкою і «Стежиною привида»; Естер Самерсон починає щебетати від свого імені. Наші друзі вирішують, що з нагоди появи Естер не завадило б випити, щоб витримати її безкінечне щебетання. Генрі підводиться з дивана, проходить на кухню і повертається з двома низькими широкими склянками, на третину заповненими односолодовим віскі «Балвені Даблвуд», а також склянкою звичайної води для читача. Лишень кілька ковтків, кілька слів на знак подяки, і Джек читає далі. Естер, Естер, Естер, її сонячна веселість, з якою вона розповідає, та й історія загалом підхоплюють читача і слухача, несуть їх у захопливу подорож.

Дійшовши до підходящої кінцевої точки, Джек згортає книжку й позіхає. Генрі підводиться й випростовується. Вони йдуть до дверей, Генрі проводжає Джека надвір, де безкраїм нічним небом розкидано безліч сяйливих зірок.

— Скажи мені одне, — каже Генрі.

— Валяй!

— Коли ти був у відділку, ти відчув себе знову копом? Чи, можливо, відчув, що прикидаєшся ним?

— Насправді було якось несподівано, — каже Джек. — Усе відбулося надто швидко, я знову відчув, що я коп.

— Це добре.