Розділ без назви (3)

Фред витягує довгий, важкий пакунок з багажника пікапа, і Джеку цікаво, що там. Можливо, гвинтівка, але він трохи сумнівається щодо цього.

Джек раптом відчуває, що пляшка, яку піднімали бджоли, діє не так сильно, як діяла раніше. Він прямує вперед.

— Агов, хлопці, поїхали! — кричить Шнобель. Він заводить свого «гарлея». — Давайте…

Шнобель скрикує. Док також, коли заледве не вилітає з мотоцикла, що тримає стегнами. У Джека відчуття, що в голову вдарила блискавка, його скручує, і він опиняється біля Фреда, котрий також щось голосно белькоче. Якусь мить вони обоє чи то танцюють з довгим предметом, який привіз Фред, чи то намагаються вирвати його один у одного з рук.

Не піддався впливу лише Дейл Ґілбертсон, котрий ніколи не був на Територіях, ніколи не наближався до Чорного Дому і не був батьком Тая Маршалла. Хоча він теж відчув, як щось заворушилося в його голові, щось на зразок внутрішнього крику. Світ здригнувся. В ньому, здається, стало більше кольорів, більше вимірів.

— Що це було? — кричить він. — Хороше чи погане? Хороше чи погане? Що це, в біса, відбувається?

Якусь мить ніхто не відповідає. Вони надто приголомшені, щоб відповісти.

В той час як рій бджіл підносить пляшку з медом над барною стійкою, в іншому світі Берні каже Таю Маршаллу повернутись обличчям до стіни, чорт забирай, просто обличчям до стіни.

Вони в маленькій огидній халупі. Брязкіт машин зовсім близько. Тай також чує крики, ридання, суворі вигуки, а також ляскання нагайок. Тепер вони вже зовсім близько до Великої Комбінації. Тай бачив за півмилі на схід, як із задимленої ями здіймалась аж до хмар величезна металічна споруда. Цей хмарочос було побудовано за чиїмось божевільним задумом, мов колекція Ґольберґа Руба: риштаки, кабелі, ремені, платформи, — і в рух механізми приводять діти, що повільно йдуть і йдуть, обертаючи ремені, що піднімають величезні важелі. Оповито це все червоним димом і смердючим запахом.

Коли Тай їхав за кермом гольф-карта, а Берні, схилившись, сидів на пасажирському сидінні зі спрямованим на Тая «Тазером», повз них проходили дві групки чудернацьких зелених чоловіків. Риси їхніх облич були непропорційними, шкіра вкрита лускою, як у рептилій. Вони були одягнені в туніки з напіввичиненої шкіри, на якій ще залишались клаптики хутра. Більшість з них несли списи, деякі мали батоги.

Берні казав, що це наглядачі. Вони стежать, щоб колеса були в постійному русі. Він почав сміятися, але той сміх змінився на стогін, а стогін — на різкий, захеканий, пронизливий крик болі.

«Добре, — холодно подумав Тай. А тоді використав улюблене слово Еббі Векслера: — Якомога швидше вмирай, дідько б тебе вхопив».

Десь за дві милі від Чорного Дому вони приїхали до величезної дерев’яної платформи ліворуч від них. З неї стирчало щось схоже на портальний кран. Від верхівки майже до дороги тягнулася довга жердина, з якої звисав ряд мотузок, на кінці пошарпаних жарким пекельним вітром. Під платформою на мертвій землі, яка ніколи не бачила сонця, були безладно розкидані кістки і давні купи білого пилу. З одного боку була велика купа взуття. Чому вони брали одяг, але залишали взуття, було питанням для Тая, на яке він, мабуть, не зміг би відповісти, навіть якби не був одягнений у кепку (осоплифим хлопшихам осоплифі іхрашхи), але на думку спала незв’язна фраза «Звичай країни». Здається, так іноді казав його батько, але він не впевнений. Йому навіть удалося пригадати обличчя батька, але нечітко.

На жердині сидять ворони. Вони штовхають один одного, повертають голови, слідкуючи за енергійним «І-Зет-Ґоу». Серед них немає того особливого ворона, чиє ім’я Тай не міг пригадати, але він знав, чому вони тут — чекають нагоди пощипати свіже м’ясо. Щоб мати можливість поласувати новими мертвими очима, не говорячи вже про пальчики босого мерця.

За купою викинутого взуття, що гниє, видніється звивистий шлях на північ, за задимлений пагорб.

— Станція Гауз-роуд, — каже Берні, мабуть, швидше собі, ніж Таю, будучи, здається, на межі марення. Хоча «Тазер», що й досі спрямований на шию Тая, навіть не здригнеться. — Саме сюди я мав привести особливого хлопчика: «Прифести осоплифого хлопшиха». Сюди приводять особливих. Містер Маншан відправився за моно. Монопоїздом Кінцевого Світу. Колись було два інших — Патрісія… і Блейн. Вони зникли. Збожеволіли. Наклали на себе руки.

Тай мовчки їхав за кермом карта, але він був переконаний, що якщо хтось і з’їхав із глузду, то це Берн-Берн (і стає ще божевільнішим, нагадує він собі). Він знав, що монорейкові поїзди існують, він навіть їхав на одному такому у Дісней Ворлд в Орландо, але щоб поїзди називались Блейн і Патрісія? Це вже занадто.

Станція Гауз-роуд залишилася позаду. Попереду наближалась іржаво-червона і чавунно-сіра Велика Комбінація. Тай бачив, як похиленими ременями рухалися мурашки. Діти. Деякі з них із інших світів, мабуть, світів, суміжних з цим, але було багато із його світу.

Діти, чиї обличчя на якийсь час з’являлись на коробках з-під молока, а тоді зникали назавжди. Трохи довше вони, звичайно, існували в серцях батьків, але з часом забувалися, перетворювалися із яскравих спогадів на старі фотографії. Дітей вважають мертвими, похованими десь у неглибоких могилах збоченцями, які використали їх, а тоді викинули як непотріб. Натомість, вони були тут, у будь-якому випадку, дехто з них. Багато хто з них. Намагаються тягти важелі, крутити колеса, переміщати ремені, в той час як жовтоокі, зеленошкірі наглядачі ляскають їх батогами.

Коли Тай спостерігав за ними, одна з мурашиних цяток впала зі звивистої, оповитої паром, будівлі. Йому здалося, що він почув переляканий вереск. Або, можливо, це був крик полегшення?