Розділ без назви (3)

— Дитина десь у хліві, — каже Шнобель. — Правильно?

— Так, — відповідає Джек.

Фред різко відпускає сорочку Джека і, похитуючись та схлипуючи, відходить назад. Джек не звертає на нього уваги і навіть не намагається заправити зім’яту сорочку. Він досі дивиться на пакунок. Можна навіть сказати, що він очікує побачити марки, вирізані з пакетиків з-під цукру, але ні, на ньому лише звичайний поштовий штамп. Хай би що то було, воно було адресовано особисто містеру Тайлеру Маршаллу, який живе за адресою: Френч Лендінґ, Робін Гуд Лейн, 16; у тому місці, де мала б бути адреса, стояв червоний штамп: Містер Джордж Ретбун, KDCU, Пенінсула-драйв, 4, Френч Лендінґ. А під штампом великі чорні літери.

— Генрі, ти ніколи не здасися, чи не так? — бурмоче Джек.

На очах з’являються сльози. Думка про життя без його старого друга вражає знову і знову, залишаючи відчуття безпорадності, втрати, тупості і болю.

— Який ще дядько Генрі? — запитує Дейл. — Джеку, дядько Генрі мертвий.

Проте Джек у цьому вже не такий упевнений.

— Поїхали, — каже Шнобель. — Ми маємо знайти цю дитину. Хлопчик живий, але він у небезпеці. Це ясно як білий день. Поїхали. Решту зможемо з’ясувати пізніше.

Але Джеку — який не лише чув крик Тайлера, а якусь мить дивився очима Тайлера — залишилося вже не так-то й багато з’ясовувати. Фактично зрозуміти залишилось одну-єдину річ. Ігноруючи Шнобеля і Дейла, він крокує до заплаканого батька Тая.

— Фреде.

Фред, похитуючись, продовжує схлипувати.

— Фреде, якщо ти хочеш ще коли-небудь побачити свого хлопчика, то візьми себе в руки і послухай мене.

Фред здіймає погляд, у нього на голові досі безглузда маленька бейсбольна кепка.

— Що це, Фреде?

— Це, мабуть, приз за участь у змаганні, які проводяться щоліта, — Пивний Конкурс. Але я не знаю, як Тай міг виграти перший приз. Кілька тижнів тому він повторював безупинно, що забув подати дані, він навіть запитав, чи я не зареєстрував його, а я, а я… ну, я гаркнув на нього. — Від цих спогадів, сльози починають бігти щоками, що заросли щетиною. — Це було приблизно в той час, коли Джуді ставала… дивною… я хвилювався за неї і просто… накричав на нього. Розумієте? — Груди Фреда здіймаються. Він ковтає сльози, і його адамове яблуко бігає вгору-вниз. Він витирає рукою очі. — А Тай… все, що він сказав: «Усе гаразд, татку». Він не розсердився на мене і не образився. Тому що він такий хлопчик, ось так.

— Як ти знав, що це треба принести мені?

— Твій друг подзвонив, він сказав мені, що листоноша приніс мені те, що я маю віднести тобі сюди. Перш ніж ти поїдеш. Він назвав тебе…

— Він назвав мене «Джек-Мандрівник»?

Фред Маршалл з подивом дивиться на нього.

— Саме так.