Розділ без назви (3)

Кепка, через неї гуде у вухах. За вухами.

Дорога звертає ліворуч. Дерева, з яких звисає щось схоже на важкі щупальці, нахиляється над нею. Кінчики щупальців лоскочуть плечі Тая і його оголену шию, від цього біжуть мурашки по тілу.

Наш хлопшшикк…

Він чує це в голові, незважаючи на кепку. Цей голос слабкий, далекий, але він є.

Нашшшшш хлопшшшшшик… тааааак… такшшшш…

Берні з оскалом посміхається.

— Чуєш їх, так? Ти їм подобаєшся. Мені теж. Ми всі тут друзі, бачиш? — Оскал змінює гримаса. Він знову хапається за закривавлений живіт. — Проклятий старий, сліпий дурень. — Він важко дихає.

Тоді раптом дерева зникають. Гольф-карт повільно виїжджає на зловісну рівнину. Кількість кущів зменшується, і Тай бачить, що далі вздовж дороги — скелясті провалля: пагорби опускаються і здіймаються під похмурим сірим небом. Кілька птахів неймовірних розмірів ліниво кружляють. Кошлате створіння, опустивши плечі та похитуючись, прямує до вузької ущелини і зникає там раніше, ніж Тай може побачити, що воно таке… але він тим не сильно переймається. Стукіт і гуркіт машин сильнішає, аж земля здригається. Звук ударів палебійних установок, брязкіт давніх механізмів; скрипіння коліс. Тайлер відчуває, що кермо гольф-карта вібрує в руках. Попереду ця вузька під’їзна дорога закінчується і переходить у широкий, добре втоптаний ґрунтовий шлях. З протилежного боку — стіна з круглих білих каменів.

— Це ти чуєш звуки потужної станції Багряного Короля, — каже Берні. Він говорить з гордістю, за якою приховується чималий відголосок страху. — Велика Комбінація. Мільйон дітей померли на цих ременях і ще хтозна скільки їх тут помре. Але це не для тебе, Тайлере. На тебе може чекати велике майбутнє. Але спершу я заберу своє. Обов’язково.

Він простягає вкриту кров’яними прожилками руку і гладить верхню частину сідниці Тая.

— Хороший агент заслуговує на десять відсотків. Навіть такий старий шкарбун, як я, знає це.

Рука смикається назад. І дуже добре. Тай уже ледь не закричав і стримувався лише завдяки думкам про Міллер-Парк і хорошого старого Джорджа Ретбуна. «Якби я справді подався на Пивний Конкурс, — подумав він, — то нічого цього б не сталося».

Але в той же час він думає, що це, швидше за все, не зовсім так. Є речі, які відбуваються, бо так мало бути. Так мало бути.

Йому лише залишається сподіватись, що те, чого хоче це жахливе створіння — не одна з таких неминучих речей.

— Повертай ліворуч, — бурмоче Берні, спираючись на спинку сидіння. — Три милі, плюс-мінус. — І коли Тайлер звертає, то бачить щось схоже на стрічки туману, які тягнуться від землі увись, хоча це не туман. Це стрічки диму.

— Шеол, — каже Берні, неначе читаючи його думки. — Крізь нього пролягає один-єдиний шлях — Конґе-роуд. Якщо з нього з’їхати, то можна натрапити на те, що розірве тебе на шматки, просто щоб почути твій крик. Мій друг сказав мені, куди тебе везти. Але в нас будуть махенькі зміни в планах. — Його стомлене від болю обличчя стає похмурим. Тай вважає, що це додає йому неймовірно дурнуватого вигляду. — Він зробив мені боляче. Вивертав мені кишки. Я не довіряю йому. — Тоді він починає співати жахливу дитячу пісеньку: — Карл Бірстоун, містеру Маншану вірити не можна! Не можна! Не можна!

Тай нічого не говорить. Він зосереджується на тому, щоб гольф-карт їхав серединою Конґе-роуд. Ризикуючи, він на мить оглядається назад, але дім зник серед тропічної зелені, а також за розмитими пагорбами.

— Він отримає своє, але я отримаю своє. Ти чуєш мене, хлопчику? — Коли Тай нічого не відповідає, Берні показує на «Тазер»: — Ти чуєш мене, ти, мавпо-підтирайло?

— Так, — каже Тай. — Так, безперечно.

«Чому ти не вмираєш? Господи, якщо Ти є. Чому б Тобі не спуститись і не встромити пальці у його слабке серце, щоб зупинити його».