Розділ без назви (3)

— Фста-фай, — кричить голос.

Тепер він ближче. Ще мить, і сон геть розтане. Але до того Джордж говорить із ним. Голос тихий, зовсім не схожий на звичний голос коментатора спортивних новин.

— Допомога вже на підході, — каже він. — Будь спокійний, котику. Будь…

— Фста-ФАЙ, ти, гімнюк!

Рука на щиколотці тисне, паралізує. З криком Тай розплющує очі. Таким чином він повертається у світ і до нашої розповіді.

Він миттєво згадує, де він. Це камера з рудувато-сірими залізними ґратами, що розташована посередині кам’яного, запавутиненого, освітленого електричними лампочками коридору. В одному з кутків стоїть якась їжа, щось схоже на тушковане м’ясо. В іншому — відро, в яке він мав пісяти (або какати, що, дякувати Богу, йому не кортіло робити). У кімнаті є ще лише порваний, зношений матрац, з якого Берні зараз його і стягує.

— О, так, — каже Берні. — Прокидайся нарешті. Добре. Тепер підводься. На ноги, підтирайло. У мене немає часу гратися з тобою, чорт забирай.

Тайлер підводиться. Запаморочення пронизує все тіло, і він кладе руку на голову. На цьому місці є слід від згуслої крові. Коли він торкається його, то різкий біль сягає аж щелеп і змушує їх стиснутись, але також від цього руху зникає запаморочення. Він дивиться на руку. На його долоні шматочки шкіри і засохлої крові. «Це місце, куди він вдарив мене тим клятим каменем. Ударив би він мене трохи сильніше, і я би вже грав на арфі».

Але, здається, цей чоловік теж поранений, його сорочка закривавлена, зморшкувате обличчя бліде, неначе воскове. Позаду нього двері до камери відчинені. Тай прикидає дистанцію до коридору, сподіваючись, що робить це непомітно. Але Берні вже надто давно в цій грі. «Вше не отний малий намахався фтехти на своїх сакрифафлених нішках, ох-хо».

Він просовує руку до мішечка і витягує пристрій з руків’ям пістолета і насадкою з нержавіючої сталі на кінці.

— Знаєш, що це, Тайлере? — запитує Берні.

— «Тазер», — каже Тай. — Так?

На обличчі Берні з’являється вищир, який виставляє напоказ пеньки зубів.

— Розумний хлопчик! Хлопчик, який дивиться телевізор, я б сказав. Так, це «Тазер». Але особливий. Він збиває з ніг корову на відстані в тридцять ярдів. Зрозумів? Спробуєш утекти, хлопчику, і я звалю тебе наповал. Виходь.

Тай ступає кілька кроків і виходить із камери. Він уявлення не має, куди цей жахливий стариган хоче його відвести, та все ж відчуває полегшення від того, що вийшов. Матрац був найгіршим, який тільки може бути. Хлопчик здогадується, що він не перша дитина і навіть не десята, яка, плачучи, засинала на ньому з болем в серці і болючою ґулею на голові. І, мабуть, навіть не п’ятдесята.

— Звертай ліворуч.

Тай звертає. Старий зараз позаду нього. За якусь мить він відчуває, як кістляві пальці хапають його за праву сідницю. Цей старий робить так уже не вперше (щоразу нагадуючи йому відьму з «Гензель і Ґретель», яка просила дітей, що загубилися, витягти руку з клітки), але цього разу він робить це якось інакше. Слабше.

«Скоро помре, — думає Тай, і ця думка — ця спокійна стриманість — дуже, дуже нагадує Джуді. — Швидше помирай, швидше помирай, старий, тоді мені не доведеться».

— Це моя, — каже старий… але говорить він, задихаючись, уже не так самовпевнено. — Я половину запечу, а решту піджарю. З беконом.

— Не думаю, що ви зможете багато з’їсти, — каже Тай, сам дивуючись, наскільки спокійним є його голос. — Здається, хтось протаранив ваш живіт досить н…