Розділ без назви (3)

— Сподіваюсь, я востаннє купую майно в емоційного норвежця, — сказав Джек.

Він придбав будинок, перебуваючи на далекій відстані. Перерахував гроші з Лос-Анджелеса, обмінявшись підписами факсом, без будь-яких застав, усе готівкою. Дейл міркував над тим, звідки походить Джек Сойєр, і розумів, що Джек є набагато значнішим, ніж звичайний офіцер поліції. Кілька тижнів по тому Джек знову з’явився і, неначе торнадо, домовився про під’єднання телефону і перевів документи на електрику на своє ім’я, перелопатив майже половину асортименту «Ройз Стор», за ним аж кіптява здіймалася, коли він їхав до Ардена і Ла-Рів’єр, щоб купити нове ліжко, постільну білизну, посуд для столу, каструлі та чавунні сковорідки, комплект французьких ножів, невеличку мікрохвильовку й величезний телевізор, купу блискучо-чорного глянцевого звукового обладнання. Коли Дейл, котрого було якось запрошено посидіти по-товариськи випити, побачив це обладнання, то в нього промайнула думка, що воно коштує, мабуть, більше ніж його річна зарплата. Він придбав іще багато речей, про які Дейл навіть не здогадувався, що їх можна купити в окрузі Френч у Вісконсині. Навіщо купувати штопор за шістдесят п’ять доларів з написом «Вайн Мастер»? Хто цей тип, з якої сім’ї?

Він помітив сумку з незнайомим логотипом, наповнену компакт-дисками ціною в п’ятнадцять-шістнадцять доларів за штуку — Дейл бачив колекцію дисків, яка вартувала сотні доларів. Можна було зі впевненістю сказати, що Джек Сойєр був палким шанувальником музики. Зацікавившись, Дейл нагнувся, витяг кілька дорогоцінних коробочок і почав розглядати зображених на них людей, здебільшого чорношкірих, з інструментами в зубах. Кліффорд Браун, Лестер Янґ, Томмі Фленаган, Пол Десмонд.

— Я ніколи не чув про таких виконавців, — сказав він. — Я так розумію, це джаз?

— Правильно розумієш, — каже Джек. — Ти зможеш мені допомогти пересунути меблі, повісити картини й таке інше через місяць чи два? Я хочу багато чого сюди перевезти.

— У будь-який час. — У Дейла з’явилась блискуча ідея. — Ти маєш зустрітись із моїм дядьком Генрі! Він, до речі, твій сусід, живе за чверть милі нижче від тебе. Він був одружений на моїй тітці Роуді, сестрі мого батька, яка померла три роки тому. Генрі схожий на ходячу енциклопедію з дивної музики.

Джеку джаз не здавався дивною музикою. Можливо, й так. У будь-якому разі, вона звучала дивно для Дейла.

— Я й не думав, що фермери ще мають час на музику.

Дейл розтулив рота й надто голосно засміявся.

— Генрі не фермер. Генрі… — Широко посміхаючись, Дейл підвів руки долонями догори, простягши пальці, і вдивляючись у далечінь, намагався підібрати правильні слова. — Він, радше, цілковита протилежність фермера. Коли ти повернешся, я вас познайомлю. Ти будеш у захваті від нього.

Через шість тижнів Джек повернувся, щоб зустріти фургон і показати, куди поставити меблі та інші речі, які перевіз. Через кілька днів, розібравши більшість коробок, він подзвонив Дейлу і запитав, чи той досі не проти йому допомогти. Це була п’ята година дня. Час тягнувся так довго, що Том Лунд задрімав за письмовим столом. Дейл приїхав, навіть не переодягнувши форму.

Джек потис йому руку та провів усередину. Першою реакцією Дейла був справжній шок. Лишень переступивши поріг, Дейл застиг на місці, не в змозі рухатися далі. Минуло дві-три секунди, перш ніж він зрозумів, що це був позитивний шок. Його старий будинок змінився: здавалося, Джек Сойєр фокусник, котрий відчинив схожі вхідні двері до зовсім іншого будинку. Перехід із вітальні до кухні був геть не таким, як він пам’ятав із дитинства або як у недалекому минулому. Дейлу здавалося, що Джек задекорував будинок, ніби помахом чарівної палички, і в результаті той став схожим, мабуть, на віллу на Рів’єр або квартиру на Парк-Авеню. (Дейл ніколи не був у Нью-Йорку чи на півдні Франції.) Тож він вразив його наповал: замість того щоб просто змінити старий будинок, Джек перетворив його на те, що Дейл не міг навіть уявити. Шкіряні дивани і крісла, яскраві килими, широкі столи і скромні лампи, що мають різне походження, але чудово пасують, неначе були створені спеціально для цього будинку. Його вабив кожен предмет, і він відчув, що знову може рухатись.

— Йой, — сказав Дейл. — Схоже, я передав будинок у хороші руки.

— Я радий, що тобі подобається, — сказав Джек. — Маю зауважити, мені теж. Він має навіть кращий вигляд, ніж я очікував.

— Що ти хотів, щоб я допоміг? У домі вже все розставлено.

— Ще треба дещо розвісити, — зауважив Джек. — Тоді буде все.

Дейл сподівався, що Джек говорив про сімейні фотографії. Він не розумів, навіщо потрібна чиясь допомога, щоб повісити низку обрамлених фото, але якщо Джек хотів, щоб він допоміг, — він допоможе. Крім того, фотографії багато чого розкажуть про Джекову сім’ю, яка й досі надзвичайно цікавила Дейла. Проте коли Джек привів його до стосу плоских дерев’яних ящиків, що опиралися на кухонну стійку, у Дейла знову з’явилось відчуття, що земля тікає з-під ніг, що він знаходиться у невідомому світі. Ящики були запаковані власноруч; вони містили щось дуже важливе, оскільки їх було створено для забезпечення промислового рівня захисту. Деякі з них мали п’ять-шість футів заввишки і стільки ж завширшки. Ці величезні картини — це точно не портрети його матері чи батька. Їм із Джеком потрібно було витягти цвяхи з дощок, щоб відкрити ящики. Довелось докласти на диво чималих зусиль, щоб зняти накривки. Дейл жалкував, що не заїхав додому і не переодягнув форму. Вона вся просякла потом, доки вони з Джеком витягали п’ять важких прямокутних предметів із них, що були перемотані товстим шаром тканини. А це ще було далеко не все.

Через годину вони позносили порожні ящики вниз у підвал і повернулися сходами назад, щоб випити пива. Тоді, розриваючи шари тканин, розпаковували картини і графіку в різноманітних рамах. Деякі оправи, здається, художник сам зробив, збивши дошки цвяхами. Картини Джека Дейл, можливо, відніс би до категорії «сучасного мистецтва». Він не одразу міг зрозуміти, що саме деякі зображення на картинах собою являли, проте вони всі йому подобались, особливо кілька пейзажів. Дейл знав, що ніколи не чув про цих художників, але був переконаний, що їхні імена відомі людям, які живуть у великих містах, відвідують музеї та галереї. Усе це мистецтво — великі та малі зображення, що вишикувались на підлозі кухні — вразило його, проте не зовсім приємно. Дейлу здалося, що він опинився в невідомому світі й не впізнавав жодного об’єкта в цій місцевості. Згодом він згадав, що вони з Джеком Сойєром збирались повісити ці картини на стіни старого будинку його батьків. Раптом несподіване тепло ринуло потоком до його уяви і вкрай заполонило її. Чому б різним світам не перетинатись? Можливо, світ Джека взагалі інший?

— Так, — сказав він. — Якби Генрі, мій дядько, про якого я тобі розповідав, що живе трохи нижче вулицею… Якби він їх побачив. Генрі б знав, як це все гідно оцінити.

— То чому б йому їх не побачити? Я запрошу його сюди.