Розділ без назви (3)

Вони вже випили пиво і почепили останню картину. Протягом кількох годин вони розмовляли про сотню різних речей, проте в межах, установлених Джеком Сойєром. Дейл упевнений, що його запитання про Джекових батьків значно скоротило вечір, але чому? Що він приховував? І від кого він це приховував? Після того як усю роботу було зроблено, Джек йому щиро подякував і провів до машини, зруйнувавши останню надію Дейла. «Справу закрито, гру завершено, застібни ширінку», — як сказав би безсмертний Джордж Ретбун. Доки вони стояли в чарівній темряві під мільйонами сяючих зірок, Джек зітхнув із насолодою і сказав:

— Сподіваюся, ти знаєш, який я тобі вдячний. Я чесно не хочу повертатися до Лос-Анджелеса. Ти лише глянь, яка краса.

Він повертався до Френч Лендінґа. На весь відрізок Шосе-93 світились лише його фари. Дейлу було цікаво, чи Джекові батьки були вплутані в деякі аспекти розважального бізнесу, які бентежили їхнього дорослого сина, такі, наприклад, як порнографія. Можливо, батько керував зйомкою порнографічного фільму, у якому знімалась його мати. Люди, що знімають непристойні фільми, мабуть, гроші лопатою гребуть, особливо, якщо цим займається вся сім’я. Перш ніж його одометр відрахує ще десять миль, він згадає про «милого Фейфілда Портера», стерши всі свої припущення на порох. Жодна жінка, яка заробляє гроші, займаючись сексом із незнайомцями на камеру, не витратить їх на таку картину.

Давайте заглянемо до кухні Джека Сойєра. Ранковий «Вісник» лежить розгорнений на обідньому столі; чорна сковорідка, на яку щойно налили олії, нагрівається на синьому полум’ї передньої лівої конфорки газової плити. Високий, бадьорий, дещо збентежений чоловік, одягнений у стару спортивну кофтину з написом «ПКУ», джинси, італійські шкіряні черевики типу мокасин кольору чорної патоки, у гладенькій металевій посудині збиває велику кількість яєць.

Споглядаючи, як він насупився і вдивляється в порожнечу над блискучою посудиною, ми помічаємо, що гарненький дванадцятирічний хлопчик, котрого ми востаннє бачили в номері на четвертому поверсі готелю в Нью-Гемпширі, виріс і став чоловіком. Приємна зовнішність — це лише найменша частина його харизми. Навіть коли він до нестями стурбований своїми особистими проблемами, чимось загадковим, коли його обличчя похмуре й замислене, він усе одно випромінює впевненість. З першого погляду можна сказати, що він один із тих людей, до яких інші звертаються, коли почуваються загнаними у глухий кут, яким погрожують або які перебувають у скрутному становищі. Кмітливість, рішучість і надійність настільки глибоко викарбувались у його рисах обличчя, що їхня привабливість втратила зв’язок з їхнім значенням. Цей чоловік ніколи не зупиняється, щоб помилуватися собою в дзеркалі — марнославство йому не притаманне. Цілком логічно, що він мав би бути новою зіркою відділку поліції Лос-Анджелеса, папка з його досьє аж тріщить від подяк, що ФБР ініціювало проходження ним кількох програм і навчальних курсів, створених для сприяння розвитку нових зірок. (Більшість Джекових колег і начальників особисто дійшли висновку, що через десять-п’ятнадцять років, приблизно коли досягне сорокарічного віку, він має стати комісаром поліції міста, такого як Сан-Дієґо чи Сієтл, а якщо все буде як слід, піде на підвищення і перейде до Сан-Франциско або Нью-Йорка.)

Також вражає, що ми не звертаємо уваги на його вік, так само як і на привабливість: у його виразі обличчя відбиток усіх попередніх життів, усіх відвіданих місць і всього побаченого, що виходило за межі розуміння інших людей. Тож нічого дивного, що Дейл Ґілбертсон захоплювався ним; не дивно, що Дейл прагнув Джекової присутності. Ми на його місці хотіли б того самого, але нам пощастило б не більше, ніж Дейлу. Прикро, дуже шкода, але цей чоловік пішов у відставку, він вибув із гри, збиває яйця, щоб приготувати омлет, як казав Джон Вейн до Діна Мартіна в «Ріо Браво».

— Як розповідала мені мама, — каже Джек уголос сам до себе, — вона казала: «Синку, коли Герцог починав говорити, його, чорт забирай, усі слухали, а інакше він починав розмахувати однією зі своїх політичних сокир», — саме так вона й казала, слово в слово.

Через півсекунди він додав: «Того чудового ранку в Беверлі-Гілз», — і нарешті повернувся до свого заняття.

Перед нами неймовірно самотня людина. Самотність так давно його супроводжує, що він уже сприймає її за належне, адже те, що ми не можемо виправити, стає фоном, правда ж? У світі є набагато гірші речі, ніж самотність; церебральний параліч і бічний аміотрофічний склероз — це лише дві з них. Самотність — це лишень частина програми, та й по всьому. Навіть Дейл помітив цей аспект у характері свого друга, хоча, попри чималу кількість позитивних рис нашого начальника поліції, психологом він аж ніяк не був.

Джек дивиться на годинник, що висить над каміном, і бачить, що в нього є ще сорок п’ять хвилин до того, як він має їхати до Френч Лендінґу й забрати там Генрі Лейдена після закінчення його зміни. Чудово, у нього є ще досить часу, щоб зібратися з думками: «Усе добре, у мене все добре, дякувати Богу».

Коли Джек прокинувся сьогодні зранку, тихий голос у його голові заявив:

«Я — копісмен». Він подумав, що за чортівня, і сказав голосу дати йому спокій. До біса голос! Він розчарувався в роботі полісмена, розслідування вбивств для нього в минулому…

…Вогні каруселі відбивались на лисій голові чорношкірого чоловіка, що лежав мертвий на пірсі Санта-Моніки…

«Ні. Не йди туди. Просто… просто не йди».

Джек аж ніяк не мав би бути в Санта-Моніці. Там є свої полісмени, як відомо, чудові хлопці, навіть якщо і не відповідають стандартам, які встановив сам першокласний, неперевершений наймолодший лейтенант відділу розслідування вбивств УПЛА — Управління Поліції Лос-Анджелеса. Єдиною причиною, чому такий першокласний і неперевершений спеціаліст затримався в їхній місцевості, було те, що він розірвав стосунки з надзвичайно милою, чи принаймні досить милою жителькою Малібу, міс Брук Ґрір, чудовою вельмишановною сценаристкою у своєму жанрі пригодницько-романтичної комедії, яка до того ж мала свій шарм, була надзвичайно дотепною, проникливою.

Джек поспішав мальовничим тихоокеанським прибережним шосе біля підніжжя каньйону Малібу, піддавшись похмурому настрою, що був йому зовсім не притаманним. Після того як його кілька секунд потрясло на каліфорнійському схилі перед в’їздом до Санта-Моніки, він побачив яскраве коло — колесо огляду, що оберталося над низкою вогнів і жвавим натовпом на пірсі. Ця картина зачепила в його серці нотку чи то зухвалої чарівності, чи то чарівної зухвалості. Джек інтуїтивно зупинив машину і пішов назустріч незліченній кількості яскравих вогнів, що сяяли в темноті. Востаннє він був на пірсі Санта-Моніки шестирічним схвильованим хлопчиком, що тягнув за руку Лілі Кавано-Сойєр, наче собачку на повідку.

Те, що сталося, було несподіванкою. Це було занадто безглуздо, навіть щоб назвати звичайним збігом обставин. Збіг об’єднує два раніше не зв’язаних елементи однієї великої події. Тут нічого не поєднувалось, та й ніякої великої події не було.

Він підійшов до занадто яскравого входу на пірс і помітив, що колесо огляду все-таки не оберталось. Коло нерухомих вогнів зависло над порожніми гондолами. На мить здалося, що гігантська машина була схожою на добре замаскованого інопланетянина-загарбника, що вичікував найслушнішого моменту, щоб учинити напад. Джеку здалось, що він навіть чув його тихе скрипіння. «Ого, — подумав він, — колесо огляду — чудовисько… Схаменись! Ти перехвилювався».

Він знову глянув на картину, що постала перед ним, і нарешті зрозумів, що його фантазії насправді відображали жахливі реалії життя пірса. Він випадково натрапив на початок розслідування вбивства.

Деякі вогні серед тих, що він бачив, сяяли не від Феррісового колеса огляду, а з верхівок патрульних автомобілів поліції Санта-Моніки. На пірсі четверо поліцейських у формі стримували натовп людей, щоб ті не розірвали стрічку, якою було огороджено місце злочину, а саме яскраво освітлену карусель. Джек дав собі слово, що піде геть. Він тут зайвий. Крім того, карусель викликала в нього якісь неясні, затуманені, дивні, змішані почуття. Вона була ще моторошнішою, ніж зупинене колесо огляду. Чомусь карусель завжди його лякала. Намальовані карликові коні з вищиреними зубами і черевами, що протаранені сталевими стрижнями, — жахаюче видовище.