Розділ без назви (3)

— Що ми тут робимо? Розглядаємо нашу ситуацію?

— Я хочу, щоб той ідіот заховав свою гітару.

Це був найдивніший поворот того вечора.

— Гітара? Я не чую ніякої гітари.

Джек зрозумів, що він теж не чує.

Хіба не намагалася б будь-яка розсудлива людина викреслити такий епізод із пам’яті? Викинути це сміття за борт своєї свідомості? Із цим нічого не вдієш, жодним чином не застосуєш, то навіщо його тримати? Інцидент на пірсі нічого не означав. Ні з чим не пов’язаний, несуттєвий. Після того як подружка його відшила, у нього відбулося короткочасне затьмарення розуму, тому він опинився на місці розслідування злочину. Це лишень прикра помилка.

Через п’ятдесят шість днів і одинадцять годин першокласний поліцейський проник до кабінету капітана, поклав значок поліцейського і зброю, повідомивши, на превеликий подив капітана, про свою термінову відставку. Нічого не знаючи про його сутичку з детективом Леоне на пірсі Санта-Моніки, капітан не запитував, чи приводом такого рішення лейтенанта стала карусель і мертвий чорношкірий; навіть якби він і запитав, то Джек сказав би йому, що це смішно.

Не йди туди, радить він сам собі, і таки не йде. У пам’яті виринають кілька мимовільних кадрів, схожих на моментальні спалахи, у яких він бачить дерев’яну голову поні, роздратовану пику Анджело Леоне, а також мертвий об’єкт у центрі картини, свідком якої аж ніяк не мав би бути, — спалахи блискавки, від яких він намагається відсахнутися, щойно вони з’являються. Це схоже на магічне дійство. Це магія, хороша магія. Він чудово знає, що ці образи вигнання являють собою одну з форм самозахисту. Потреба в такій захисній магії залишається незрозумілою, але вона є, і до того ж достатньо мотивована. Якщо хочеш приготувати омлет, то маєш збити яйця, — цитуючи бездоганного авторитетного Дюка Вейна.

Крім того, Джек Сойєр чує безглузді дитячі голоси, які промовляють слово «полісмен». Від них він теж намагається відсахнутись, виконавши магічний трюк, проте вони залишаються і дзижчать, як осиний рій.

Зрештою, не так уже ідеально в нього все виходить. Він топчеться на місці й дивиться на яйця, з якими явно щось не так, хоча він не розуміє, що саме. Яйця ухиляються від сприйняття. І яйця це тільки найменше з усього. У полі зору заголовок на всю ширину першої сторінки «Вісника Ла-Рів’єр», здається, підіймається зі сторінки газети і пливе до нього. «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ НА ВОЛІ ПО…» Ні, досить, він відвертається, із жахом розуміючи, що сам викликає справу Рибака. Як вам «…ПО СТЕЙТЕН-АЙЛЕНДУ» або «…ПО БРУКЛІНУ», де справжній Альберт Фіш, якщо такий насправді був, чинив страшні діяння і вбив дві свої жертви?

Усе це доводить його до божевілля. Двоє мертвих дітей, дівчинка Френо зникла і, мабуть, уже мертва, з’їдені частини тіла, ненормальний, який копіює Альберта Фіша… Дейл наполягає, щоб він допоміг йому розібратися із цією справою. Деталі проникають у голову, неначе забруднювальна речовина. Чим більше він дізнається — як для людини, котра щиро хоче залишатись необізнаною, Джек знає надто багато, — тим більше отрути проникає в його кров, викривляючи здатність логічно сприймати дійсність. Він приїхав сюди, до Норвей Веллі, тікаючи від світу, який раптом став ненадійним і еластичним, неначе перетворився на рідину під тиском гарячої пари. Протягом останнього місяця в Лос-Анджелесі цей гарячий тиск став нестерпним. Абсурдність визирала із темних вікон і щілин між будівлями, погрожуючи, що оживе, набуде форми. На вихідних у нього з’являлось відчуття, що його легені змащені помиями, починав задихатись і вимушений був боротися з нудотою, тож почав працювати безупину, намагаючись розслідувати якомога більше справ. (Він надто багато працював, і це стало його діагнозом, тож ми навряд чи маємо право засуджувати капітана за те, що заява першокласного поліцейського про відставку його так здивувала.)

Він вирішив заховатись у цьому маловідомому куточку сільської місцевості, у цьому укритті, край жовтої квітучої галявини, віддаленої від світу небезпек і божевілля, відлеглий щонайменше на двадцять миль від Френч Лендінґа і навіть на чималу відстань від дороги до Норвей Веллі. Проте схованка не виконала своєї ролі. Те, від чого він так намагався втекти, знову вирувало, навіть тут, у його цитаделі. Якби він піддався своїй багатій фантазії, то вирішив би, що те, від чого він утікав протягом трьох останніх років, винюхувало сліди і зрештою таки вистежило його.

У Каліфорнії корчило його саме через роботу, тож тепер, у західному Вісконсині, він має триматись якомога далі від цього божевілля. Іноді серед ночі він прокидається через відлуння незначного плаксивого розбещеного голосу, що промовляє: «Немає більше полісмена, я не буду, надто близько, надто близько». Джек Сойєр не хотів навіть замислюватися над тим, що саме було надто близько; відлуння лише зайвий раз доводить, що він має уникати ще більшого затьмарення.

У Дейла кепські справи, він це знає і переймається через те, що не може приєднатись до розслідування, а також через те, що не може пояснити причину відмови своєму другові. Дейл однозначно ризикує своїм задом, але в нього немає іншого вибору. Він хороший начальник поліції, навіть занадто хороший для Френч Лендінґа, але недооцінює внутрішню політику, тому дозволяє поліцейським себе підставляти. Прикриваючись тим, що їх вирядила місцева влада, Браун і Блек, детективи поліції штату, підкладають спини і поступаються тим самим Дейлу Ґілбертсону, котрий думає, що вони роблять йому велику послугу: затягують петлю на шию. Дуже кепсько, Дейл розуміє, що фактично стоїть над прірвою з чорним мішком на голові. Якщо Рибак скоїть ще одне вбивство… Ну, Джек Сойєр висловить свої найщиріші співчуття, зараз він не може чаклувати, вибачте. Джека зараз непокоять терміновіші справи.

Червоне пір’я, наприклад. Маленьке пір’я. За місяць до того, як розпочались убивства, в уяві Джека почало з’являтися червоне пір’я, якого ставало дедалі більше, і жодні магічні трюки тому не могли завадити. Одного ранку, коли він вийшов зі спальні і почав спускатися, щоб приготувати сніданок, одна червона пір’їна, пір’їнка, менша за дитячий пальчик, здавалось, спустилася з похилої стелі на горішню сходинку. Тієї ж миті над ним плавно спустились ще дві чи три пір’їни. Овальна ділянка штукатурки діаметром у два дюйми, здалося, підморгнула, а тоді розтулилася, неначе око, око з якого посипався товстий стовп пір’я, що летів зі стелі, неначе виходив з труби. Вибух пір’я, ураган пір’я бив його по грудях, зведених руках і голові.

Але цього…

Цього ніколи не було.

Проте це ще не все, сталось іще дещо, але йому знадобились одна-дві хвилини, щоб зрозуміти. Нервові клітини мозку дали осічку. Психорецептори поглинули не той хімічний елемент, або той, що потрібно, проте із великим передозуванням. Перемикач, який щоночі вмикав образи, за фальшивим сигналом увімкнув сон наяву. Сон наяву був схожим на галюцинацію, але галюцинації виникають у запухлих алкоголіків, наркоманів, божевільних, особливо параноїдальних шизофреників, з якими Джеку не раз доводилося мати справу, коли був полісменом. Джек не підпадає під жодну із цих категорій, враховуючи останню. Він знає, що не є параноїдальним шизофреником чи божевільним. Якщо ви гадаєте, що Джек Сойєр — псих, то ви самі такі. Він абсолютно, принаймні на дев’яносто дев’ять відсотків, переконаний у своїй розсудливості.

Якщо це не галюцинації, то летюче пір’я — це сон наяву. Ще можна було б припустити, що все це відбувається насправді, але це пір’я не має нічого спільного з реальністю. Яким був би наш світ, якби такі речі могли траплятися з нами насправді?

Раптом Джордж Ретбун заволав: