Розділ без назви (3)

— Він запитав: «Батько що, скоро втратить роботу?»

Дейл завмер із чашкою в руках на півдорозі до рота.

— І що ти сказала?

— Я сказала — ні. Звичайно.

— Тоді ти сказала правильно.

Він чекає, але це все. У Девіда нестійка психіка, як і в будь-якого іншого маленького хлопчика, і він не хотів би його пригнічувати. Сара почовгала назад до їхньої кімнати, очевидно, в душ.

Дейл повертається за столик. Робить ковток кави, кладе руку на чоло й заплющує очі. У цей момент добре видно, який він наляканий і нещасний. Дейлу лише сорок два, і він людина з поміркованими звичками, але на безжалісному сонячному світлі, що падає крізь те вікно, у яке ми сюди потрапили, на мить здається шістдесятирічним хворим.

Він схвильований своєю роботою, розуміє: якщо не впіймає типа, який убив Емі та Джоні, то вилетить з відділку ще до кінця року. Його також непокоїть Девід… хоча Дейві — це не основна причина його хвилювання. Він так само, як і Фред Маршалл, фактично не може уявити, що Рибак міг би взяти їхню із Сарою дитину. Ні, він більше переживає за інших дітей Френч Лендінґа, можливо, дітей Централії та Ардена.

Він боїться, що не зможе впіймати цього сучого сина. Що він уб’є третю, четверту, одинадцяту, дванадцяту жертву.

Бог бачить, він просив допомоги. І отримав її… певною мірою. Є два державні поліцейські детективи, призначені на цю справу, і хлопець із ФБР із Медісона допомагає (на неофіційній основі, оскільки ФБР не бере офіційної участі в розслідуванні). Дейлу ця неофіційна допомога здається сюрреалістичною, однією з причин цього є дивний збіг їхніх імен: агент ФБР Джон П. Реддінґ, державні детективи Перрі Браун і Джеффрі Блек. Тож у його команді є Коричневий, Чорний і Червонястий. Сара їх називає «Кольоровий загін». Усі три дають чудово зрозуміти, що вони виконують непосильну роботу, а Дейл Ґілбертсон — цілковитий нуль.

Господи, але я думав, що Джек захоче мені допомагати, я зробив би його напарником, як в одному зі старих вестернів.

Так, справді. Напарником.

Коли Джек уперше приїхав до Френч Лендінґа чотири роки тому, офіцери одразу охрестили його Голлівудом. Дейл тоді ще зовсім не знав, що це за людина. До того часу, коли вони заарештували Торнберґа Кіндерлінґа — так, здавалося б, безневинного, маленького Торнберґа Кіндерлінґа, важко повірити, але це абсолютна правда. Тепер Дейл розуміє, що це кращий детектив від природи, якого Дейлу доводилося коли-небудь зустрічати.

Єдиний детектив від природи.

Саме так. Єдиний. А також вони розділили славу про спільне затримання (безумовно, через наполегливу вимогу новачка з Лос-Анджелеса), хоча це була робота Джека, саме він провернув авантюру. Він був схожий на літературного персонажа з відомого детектива, як Еркюль Пуаро, Еллері Квін. Хіба що не переймався дедуктивним методом, не постукував себе по скроні й не говорив про свої «маленькі сірі клітинки».

— Він уважно слухав, — бурмоче Дейл і підводиться, прямує до чорного входу, а тоді повертається за портфелем. Він поставить його на заднє сидіння своєї патрульної поліційної машини, перш ніж поллє квіткову клумбу. Йому не хочеться, щоб ці жахливі фотографії були в будинку довше, ніж у тому є потреба.

Він уважно слухає.

Так, наприклад, Джек уважно слухав Жанну Мессенґейл, барменку з бару. Дейл тоді ніяк не міг зрозуміти, чому той проводить так багато часу з маленькою хвойдою; у його голові навіть промайнула думка, що містер Лос-Анджелес Лляні Штани намагається затягти її в ліжко, щоб, повернувшись додому, розповідати всім своїм друзям на Родео-драйв про подорож до Вісконсину, про те, яке там надзвичайне повітря і які там ніжки — довгі й сильні. Але все було не зовсім так. Він її уважно слухав, і нарешті вона сказала йому те, що він хотів почути.

Так, справді, люди роблять безглузді речі, коли вип’ють, — сказала Жанна. — Зараз я покажу, як робить у нас тут один тип після декількох чарок. — Вона затисла кінчиками пальців ніздрі… вивернувши долоню назовні.

Джек і далі ледь посміхався, маленькими ковтками попиваючи содову: І щораз вивертає долоню? Отак? — Він передражнює жест.