Розділ без назви (3)

— Спробуй це, — каже Сонні і стріляє просто в пельку тварюці.

Голова потвори мала б розлетітись на маленькі шматочки, але постріл «Магнума» нічого не змінив.

«От дідько», — думає Сонні.

Очі дикої собакоподібної істоти горять, клиноподібна голова, здається, зібрала в повітрі всю темряву і олюднила її. Щойно чорна темрява відхиляється вбік, Сонні бачить товсту шию, що переходить у величезний торс і дужі передні лапи. Можливо, щось змінилося на краще, можливо, врешті-решт, потвору вдалося знешкодити. Сонні затискає лівою рукою зап’ясток правиці, націлюється в груди собакоподібної істоти і стріляє. Вибух, здається, заповнює вуха ватою, а в голові залізні костурі нагріваються, мов електрична спіраль, зрештою гострий біль зосереджується між скронями.

З грудей створіння витікає темна кров. Сонні Кантінейро тріумфує. Тепер можна оглянути більшу частину монстра: широка спина і щось схоже на задні лапи. Це собакоподібна істота невідомої породи, заввишки чотири з половиною фути, схожа на гігантського вовка. Коли потвора починає насуватися на нього, Сонні знову стріляє. Мов луна, звучить ще один постріл, куля осою з посиленим дзижчанням свистить біля його грудей.

Монстр, похитуючись, відступає і накульгує на поранену ногу. Його лютий погляд пронизує очі Сонні. Він ризикує і дивиться через плече, бачить Шнобеля, котрий прицілився і стоїть посеред вузької дороги.

— Що ти дивишся на мене, стріляй! — волає Шнобель.

Його голос, здається, збуджує Дока, котрий підводить руку і націлюється. Тоді всі троє натискають гачки, і невеличка дорога перетворюється на полігон для стрілянини. Собакоподібна істота («Пекельний собака», — думає Сонні), накульгуючи, ступає ще крок назад і широко роззявляє жахливу пащу, щоб завити від люті і злості. Зрештою потвора припиняє виття, заломлює задні лапи під тіло, перестрибує через дорогу і зникає в лісі.

Сонні змагається з бажанням впасти від хвилі полегшення і втоми. Док повертається всім тілом і стріляє в темряву за дерева, аж доки Шнобель не кладе свою руку на його правицю, наказуючи зупинитися. Повітря пахне порохом і якимсь мускусним, огидно солодким запахом тварюки. Блідо-сірий дим здається майже білим через темніше повітря. Шнобель повертає змарніле обличчя до Сонні, білки його очей багряні.

— Ти влучив у цю кляту тварюку, чи не так? — Через вату у вухах Сонні голос Шнобеля тихий і металічний.

— Так, чорт забирай. Щонайменше двічі, а то й тричі.

— Ми з Доком теж по разу влучили. Що воно, в дідька, таке було?

— Дідько і було, — каже Сонні.

Плачучи від болю, Мишеня вже втретє благає:

— Допоможіть!

Нарешті його почули. Повільно рухаючись і тримаючись руками за ті частини тіла, які болять найбільше, вони шкандибають дорогою і падають на коліна поруч із Мишеням. Права штанка його джинсів порвана і просочена кров’ю, його обличчя перекошене.

— Ви що, глухі, недоумки?

— Майже, — каже Док. — Скажи, я хоча б не прострелив тобі ногу.

— Ні, як не дивно. — Він здригається і різко вдихає. Повітря шипить між зубами. — Але ви і стріляли! Погано, що не прицілились раніше, ніж він укусив мене за ногу.

— Я прицілився, — каже Сонні. — І як результат — ти досі маєш ноги.