Розділ «Конор Костик ЕПІК»

— Дивно, але це дає мені надію.

— Як саме? — запитав Ерік.

— Бо все, що змінюється, вмирає. Коли-небудь. Це основний закон природи. Для нас це означає, що «Епік» не існуватиме довічно.

— Так, але може проіснувати ще тисячу років, а то й довше.

— Авжеж, якщо ми не прискоримо справи, — міркував уголос чорний ельф. — Цікаво, який предмет він шукає і як можна скористатися ним? І цікаво, чи має влада уявлення, що її гра розвивається? — Він зітхнув. — Крім того, запитую себе, чи твої щойно сказані слова справді такі розумні.

— Що ти маєш на увазі? — Ерік дедалі частіше ловив себе на тому, що він прагне справити добре враження на Аноніма, дарма що той чоловік ладен розглядати можливість знову повернути насильство у світ.

— Бачиш, твоя аргументація могла переконати його, що краще не вбивати нас, але що він натомість збирається робити? Може, запроторить нас до підземелля, де триматиме під наглядом сотню років або як завгодно довго, перше ніж ми припинимо грати. Адже, знаєш, він проживе довше за нас.

— Так, знаю, та поки ми живі й маємо друзів, вони намагатимуться врятувати нас.

— Юний Еріку, ти зворушливо наївний. Я в захваті. — Ці слова були сказані таким сардонічним тоном, що годі й визначити їхню щирість.

— І що далі? — міркував Ерік уголос.

Чорний ельф, якби не був зв’язаний так міцно, стенув би плечима. Тож він тільки закотив очі:

— Ми знайдемо скарб, урятуємось і кинемо виклик або грі, або ЦК. Або не врятуємось і повернемося до плану Б.

— Цей той план, про який я думаю?

— Так.

Ерік невтішно зітхнув.

Розділ 25

Несподіваний гість

адворі лютував шторм, шарпаючи віконниці й завіваючи клуби диму назад у кімнату. Проте Ерік однаково лежав коло вогню, мирячись із принагідними виверженнями диму в кімнату задля затишного тепла печі. Хлопець читав позичену в Інгеборг книжку про історію Майклгарда, але читання просувалося повільно й він потихеньку задрімав.

Стукіт у двері змусив його нараз прокинутись. Штормовий вітер і дощ не дали змоги почути кроків гостя ще на подвір’ї. То була не Інні й не Б’єрн, бо стукіт був незнайомий.

Ерік відчинив двері, одразу увірвався холодний вітер, дощем скропивши обличчя. Під дверима стояв старий чоловік у пончо та широкому капелюсі й тримав мотузку, що тяглася до геть мокрого жалюгідного віслюка, навантаженого ящиками. Мокрий як хлющ чоловік підвів очі, й Ерік вражено впізнав у ньому славетного Свейна Рудобородого.