Розділ «Пірати Співучих островів»

— Ви тут мешкаєте тільки для годиться?..

— Не розумію тебе, сину мій.

— Просто щоб замилити туристам очі?

Пустельник опустив весла — руки йому опали.

— Що ти вигадуєш, сину мій?

І він мав слушність. Забагато вже Іво дозволяв собі! Мало того, що схотів побачити келію, так ще й почав робить такі зауваги. Мені хотілося врятувати становище, от я й сказав мимохідь:

— Він не розуміє, що коли ви вдаєте, то не всі повинні про це знати.

Очі бороданеві закруглилися з подиву.

Іво засміявся.

— Гаразд, гаразд. Я знаю одного пустельника з острова Свети Никола. Тільки він не вдає з себе такого невинного, як ви, пане.

Я думав, що бородань посеред озера викине нас із човна, аж ні, не викинув — видно, мав добре серце; тільки обличчя йому споважніло, і він так дивився на нас, ніби вгледів на наших головах щонайменше бузькові гнізда. Потім кріпко схопив весла і погнав човен до острова. Становище було трохи ніякове, зате місцевість — прегарна! Ми якраз підпливали до острівця. Озеро було спокійне, на воді довгим шлейфом тягнувся слід нашого човна, а скелі аж палали в сонячному промінні.

Чудовий острів, і на острові озеро, а на тім озері — ще один острівець. Я міг би припустити, що на тому острівці ми побачимо ще менше озерце, а на озерці... і так без кінця-краю.

Та ось ми й дісталися до берега. Пустельник перший вискочив з човна, прив’язав його, а ми, збентежені, сиділи ні в сих ні в тих. Одначе діватись нікуди — довелося зійти на берег.

Ми побачили в заростях невеличку халупку на кам’яному підмурку.

«Келія», — подумав я.

Іво теж так подумав, бо шепнув мені:

— Мабуть, там у нього склепик, а в склепі — вино, саламі і транзисторний радіоприймач.

Але то була не келія, бо коли бородань одчинив двері, ми побачили всередині старі весла, неводи, гаки і красивий човен, що стояв на козлах. Бородань на мить зник у сутінках халупи.

— Обдурив нас, — прошепотів Іво.— Нема ніякої келії.

— Зажди,— шикнув я.— Ще може статися...