Розділ «Над сонячним Ядраном»

— Отакої! — скрикнув дядечко. — Красненько дякую вам, пане, але я не актор, а математик.

— Ви не можете нам відмовити. Повторюю: коротенький епізод, зйомки триватимуть щонайбільше два-три дні. Це фільм про навалу нормандських племен на Сіцілію, а ви з виду справжнісінький вікінг.

Дядечко вдав старого вікінга, що нападає на Сіцілію.

— Добродію! — вигукнув він.— Я ніколи не був вікінгом.

Режисер розвів руки жестом, повним визнання.

— Навпаки, ви показуєте так, мовби народилися в дикому фіорді Норвегії і все своє життя не ховали меча в піхви.

— Опріч того, я ще ніколи не стояв перед кінокамерою...

— Дурниці, нам не доведеться робити навіть пробних зйомок! Можемо зараз же крутити.

Я ждав, коли він вийме з-за пазухи кишенькову кінокамеру і зніме нашого вікінга на тлі заходу сонця, а втім ні — спершу годилося підписати контракт. Режисер згадав щось про те, назвав і суму. На жаль, я не зрозумів, скільки то грошей і якою валютою — в динарах, доларах чи в лірах.

У всякому разі, це добре, бо ж дядечко, певне, витратив останні гроші на морозиво. А весь наш харч — тільки рибина, яку подарував Іво.

Виходило, що то режисер упав нам з неба, а не дядечко режисерові. Отже, ми врятовані.

Світ одразу став веселіший, тепер — ого-го! — можна думати й про дальші мандри. І взагалі всі луснуть од заздрощів, що серед нас є справжня кінозірка. Куди там Лоллобріджіда, Елізабет Тейлор, Софі Лорен, — усі вони разом узяті бліднуть перед нашим дядечком, а надто перед його нормандським поглядом і голосом морського вовка, який виріс між диких скель норвезьких фіордів і відважно нападав на зніжених сіцілійців.

Словом, успіх на срібному екрані. Признаюся, мені навіть жаль стало, бо що буде, коли дядечка запросять до Голлівуда? Хто годуватиме у Варшаві канарків і придумуватиме нові електронно-лічильні машини?

Тим часом дядечко став уже запанібрата з режисером, і вони так приязно балакали, мовби походили з одного й того ж італійського міста. Без упину один одному сердечно всміхалися та потискували руки. Я чекав, коли вони разом затанцюють тарантелу чи куявяка або ж вип’ють за здоров’я партизанів.

В такий ото спосіб дядечка завербовано зніматись у фільмі «В тіні димучої Етни».

8

— Ну й вліз же я! — мовив старий вікінг, коли ми сіли в готелі вечеряти. Їли смачну рибу та виноград, який ми купили по дорозі в чорногорського селянина. Фантастична вечеря і фантастичний вечір! Мені ввижалося, буцімто я справді небіж вікінга, тобто малий вікінг, і ми разом з ним трапезуємо після звитяжної битви.

— Ну й вліз же я! — повторив дядечко, смачно облизуючи пальці. — Старий осел та й годі! Подумай, що скажуть мої колеги з інституту, коли побачать мене на екрані в ролі кривавого вікінга.

— Будуть захоплені.

— Ти, любий, не знаєш їх. То злі насмішники, подумають, ніби я прагну слави. І взагалі — нащо це мені?